Рожева Миша

– І що?

– Вiн повалив ii на пiдлогу! Прямо на розбите скло!

– Це не для людей зi слабкими нервами!

– Вони засмикалися на пiдлозi, як нiби iх б’е струмом, а коли перестали смикатися, вони навiть разом розсердилися на мене, коли побачили, що я бачу те, що я бачу.

– Тарiлки розбитi, але сiм’я цiла! Нiчого страшного! – взялася в боки Рожева Миша, як суддя на футбольному полi.

Свисток iй в лапи!

* * *

Я вийшла в сад з Рожевою Мишею на руках:

– Мама сказала: тепер можна зробити собi будь-яке обличчя.

Уся надiя на це!

– Якщо дiвчинка негарна, треба розвивати iй хоча б розум. Це остання надiя! – насупилася Рожева Миша.

– Кому потрiбна розумна потвора!

– Жiноча краса за великим рахунком застарiла, – вирiшила пiдбадьорити мене Рожева Миша. – Є купа розвинутих жiнок, якi вважають, що жiноча краса – це пiдла вигадка альфа-самцiв, i треба щосили уникати бути красивою: погано виглядати, витравляти з себе привабливiсть…

– Так, я чула… – насупилася я. – Повiр менi, Мишо, ця мода скоро пройде!

– Нi, це надовго, – усмiхнулася Миша.

У саду було порожньо. Менi стало страшно. Я подумала, що батьки вбили одне одного i лежать десь тут поруч мертвi…

– Дiано, де мама з татом? – Вона принесла менi в сад снiданок.

– Пiшли на море… Що у тебе з обличчям?! – обмерла Дiана.

– Я стала потворою, – в сльозах вiдповiла я.

– Не те слово! – Дiана доклала руку до щоки.

– Ти думаеш, це пройде?

– Бiдолаха… – Дiана схлипнула.

– А як живуть iншi, некрасивi? – сказала я. – Ось ти, наприклад…

– Нi, вибач, я гарненька, – заперечила Дiана. – Один мiй шанувальник навiть застрелився через мене. Правда, потiм вiн все ж таки вижив…

Я закусила губу, мiркуючи. Я ж тiльки що пройшла через вiтальню: немае там битого скла. Все виблискувало на сонцi.

– Дивно…

– Що дивно? – насупилася Дiана.

– Адже вони рано-вранцi кидалися тарiлками.

– Хто?

– Батьки.

– Перестань вигадувати!

Дiана пiшла до себе на кухню. Рожева Миша зiстрибнула з моiх рук i стала бiгати по травi.

«Як швидко всi вони заспокоiлися! – подумала я… – Ну, так, потворою стала я, а не вони. Мавпа! А iм наплювати! Чуже горе – це як нестiйкий запах! Виiхати! Швидше виiхати! Повернуся до Москви, пiдкрадуся навшпиньки в моiй ваннi до дзеркала, i – диво: я знову красуня!»

У сад вибiгла Дiана. У руках – тарiлка гречаноi кашi з молоком.