Рожева Миша

– Розумiю, – разлибилась Рожева Миша.

– Та що ти розумiеш! – Я закотила очi вiд легкого роздратування. – Я нiколи не думала, що одного разу стану учасницею страшноi казки. Вона завелася у нас вдома, як заводяться павуки.

– Павуки… – задумливо повторила Рожева Миша. – Я знаю один випадок…

– Стiй, дай я розповiм! Вони i тодi любили по-рiзному. Тато дуже залежав вiд мами. Вiд ii примх i настроiв. А мама любила тата зi шпилькою. Кепкування переходило в роздратування. Коли роздратування переходило всi межi, мама схоплювалася i починала гладити тата по головi.

– Ти спостережлива!

– На жаль. Тупим щастить у життi!

– Не впевнена. Продовжуй, будь ласка!

– Мама при менi (вона думала, що я нiчого не розумiю) зiзнавалася подругам, що тато не в ii смаку. Навiть коли вони народили мене, у мами на горизонтi виникали тiнi. Однi тiнi перетворювалися в друзiв сiм’i, iншi кружляли на вiдстанi…

– Що ти хочеш: вона жахливо красива! – розвела руками Миша. – З неi б’ють фонтани бажань!

– Простiше кажучи, – примружилася я, – все почалося, коли менi було два тижнi.

У Париж приiхав один з друзiв сiм’i, московський iспанець Хуан. Тато влаштував скандал i хотiв вигнати його з нашоi кiмнати в готелi. Але мама сказала, що якщо вiн вижене Хуана, вона розiб’е менi голову об пiдлогу.

Миша застигла, як статуя.

– Звiдки ти знаеш?

– Не знаю… Тато сказав, що вона цього не зробить. Мама схопила мене i розмахнулася мною, як бейсбольною битою. Тато вiдступив i здався… Тато з Хуаном возили мене в зеленому вiзку Stokker у Люксембурзький сад, який пахне самшитом, розглядали мармурових французьких королев i порiвнювали iх спереду i ззаду з моею мамою…

– А мама?

– Мама чекала Хуана в лiжку в рожевiй нiчнiй сорочцi, а тато йшов до бару i пив вiскi…

– А де тепер Хуан?

– Не знаю… Ну, а потiм, у Москвi, батьки стали все бiльше лаятися, мама грюкала дверима.

Вони не помiчали в цi хвилини, що я мучусь вiд того, що вони сваряться!

– Нелюди! – верескнула Рожева Миша.

– Через цi скандали нерви у мене оголилися. Я ненавиджу, коли дорослi брешуть дiтям…

– Але ж дiти самi люблять казки, – запротестувала Рожева Миша. – Корiнь життя – вiн солодкий!

– Через казки ми зростаемо iнвалiдами. Ми вiримо в казки, а на сусiднiй вулицi – вiйна.

– Яка вiйна? – заметушилася Рожева Миша.

– Я все бачу! По парку повзуть танки, ламаючи дерева… Вони голосно стрiляють! Мишо, ховайся!

Миша кинулася ховатися пiд лiжко.