Рожева Миша

– У всякому разi, я б хотiв бути привидом. Привидам легше живеться. Ти можеш стерти себе, як гумкою. А потiм знову намалюватися.

– Ну так, можна стати невидимкою.

– Якби я був привидом, я б залiз у Кремль i влаштував там заворушення.

– Ти що! Це заборонено!

– Звичайно! А в тебе якi погляди?

– Я б хотiла, щоб у Росii правив молодий принц. З таким же кучерявим волоссям, як у тебе. І в тiльняшцi…

– Ти монархiстка?

– Менi просто подобаються кучерявi хлопчики.

– Хочеш, я подарую тобi тiльняшку?

Я скромно промовчала.

Клоп зняв iз себе тiльняшку i простягнув менi. Я взяла ii в руки. Вона була тепла, пахуча, майже жива.

– Дякую! Ти такий засмаглий!

– По-моему, ти в мене закохуешся.

– Я ж тобi сказала: менi подобаються кучерявi хлопчики!

Ми дивилися, як по морю в рiзнi боки пливуть рiзнi яхти. Раптом менi здалося, що на кожнiй яхтi пливу я в рiзнi боки i що поруч зi мною стоiть Клоп, який на кожнiй яхтi пливе в рiзнi боки…

– Що з тобою? – запитав Клоп, побачивши, що я схопилася за голову.

– Паморочиться голова.

– Заколисуе?

– Нi!

«Може, я справдi закохуюся?» – подумала я, але не стала тiшити його хлоп’яче марнославство.

– Ти – незвичайна, – сказав Клоп.

– Не знаю… Дорослi вважають, що всi дiти – однаковi. Так дорослим зручнiше жити. У нас пiд Москвою на сусiднiй дачi живе дiвчинка Стася. Вона любить нашкодити. Зробити боляче. Але зi мною вона поступила ще гiрше. Я закохалася в Даню. Вiн еврей. Живе в Ізраiлi. Але на лiто приiжджае в Москву.

Ми закохалися одне в одного…

Клоп чомусь занервував:

– Ти i зараз його любиш?

– Це перший хлопчик, з яким я цiлувалася, – продовжувала я, не помiчаючи його питання. – За будинком. У кущах. Дiана у нас на дачi годувала його млинцями з варенням, а я подарувала йому машинку. Вiн ii взяв i на наступний день подарував менi ляльку. Некрасиву! Але не важливо! Я поiхала в Москву на кiлька днiв – приiжджаю: Даня ховае очi й гуляе за руку зi Стасею. Я прийшла додому i в ваннiй вирвала у себе кiлька пучкiв волосся.

Було дуже боляче. Я стиснула руки в кулаки, стала бити себе по обличчю. Я подумала, що я потвора!

– На жаль, ти права, – пролунав голос дiвчинки.

– Але я була тодi ще красунею! Чому менi нiхто не вiрить?

– Вiримо-вiримо, – сказала дiвчинка.

– Це Маринка. Моя сестра. Вона говорить тiльки правду. Але вона – плакса, тому що у неi е схильнiсть до фiлософii.

– Ну так! Всi фiлософи – плаксii, – сказала Маринка.