Рожева Миша

– Ви теж, всi! Крiм дiтей!

Усi дорослi пiдняли руки вгору, включаючи Матiаса й офiцiанток.

– Це захват яхти дiтьми! – проголосив Клоп. – Ви – нашi заручники. Слухай мою команду: ось вам мотузка! – вiн витягнув з кишенi котушку жовтоi вiрьовки. – Зв’язуйте одне одного.

– Це iграшковий пiстолет! – заспокоiв дорослих дядько Юра, звертаючись переважно до Юлi.

– Іграшковий? – Клоп навiв пiстолет на дядька Юру. Дядько Юра змiнився в обличчi. – Ви будете нашими рабами. А ми – пiратами! Ми будемо розбiйничати на морi!

Дорослi мовчали.

Мама подивилася на мене, але я вiдвернулася. Я не знала, що iй сказати… Дорослi стали в’язати одне одному руки, але руки в них тремтiли i погано слухалися. Матiас зголосився всiх зв’язати:

– Менi як нiмцевi, хоча я цього страшно соромлюся, подобаеться ваша гра!

– Це захват яхти! Це не гра! – крикнув на нього Клоп. – Прислуга, на кухню!

Уся команда офiцiантiв i матросiв iз зв’язаними руками повалила на кухню.

З’явилася Маринка зi старовинним арбалетом в руках. Вона зняла арбалет у дядька Юри в каютi-кабiнетi зi стiни. Маринка сiла за стiл, пiдперши кулаком пiдборiддя.

– Доросле життя особливо коротке, – сказала вона. – Яка рiзниця: вмирати сьогоднi або завтра?

Матiас спритно зв’язав руки самому собi. Клоп пiдiйшов до Юлi й приставив пiстолет до скронi.

– Щоб ви не думали, що це жарт, я ii пристрелю, – сказав Клоп.

– Що ти хочеш робити пiсля смертi? – поставила Маринка депутатцi свое коронне запитання.

– Я про це не думала, – вiдповiла депутатка, зрадiвши парламентськiй можливостi щось обговорити. – Швидше за все, я заборонила б райськi кущi! Це розкладае населення! Я б створила в раю трудовi табори пiд девiзом: праця i воля!

– Стрiляю, – сказав Клоп.

– Клопику, миленький, будь ласка… Пожалiй мене… Я кругла сирота… Я з простоi робiтничоi родини… Мiй тато бив мою маму i лаявся забороненими Думою словами… Моя мама – вчителька початкових класiв… – заголосила Юля i гiрко заплакала.

Я дивилася, як вона плаче. Я думала про те, як легко стати нелюдом з пiстолетом у руцi. Мiй тато Особлива Думка сказав з болем у голосi:

– Ось воно, нове поколiння! Кого ми виховали!

Мама зi зв’язаними руками притиснулася до нього, шукаючи захисту.

– Дорослi викликають у мене зневагу, – зауважив Клоп.

– У мене теж, – захихотiла Маринка.

– Подумаеш! – вигукнула я.