Рожева Миша

Клоп узяв мене за руку. Йому не терпiлося залишитися зi мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корiвку. Мама ласкаво обняла мене:

– З ким ти будеш сьогоднi вночi спати? З Рожевою Мишею? – Дiана прийшла до тями пiсля операцii, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

– Звiсно, – сказала я.

– Правильне рiшення, – схвалив тато.

– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони пiд час бурi!

Я можу дозволити собi так сказати татовi. Але не мамi.

– Не потону! – пiдморгнув тато.

Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моему татовi, потiм – мамi, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькi нiмцi. Дядьку Юрi вiн придурливо помахав рукою, розчепiривши пальцi, як пальмову гiлку, а з Юлею взагалi не попрощався.

Матiас завiв мотор, ми попливли до острова. Я встала в човнi i весело стала махати батькам:

– Бувайте!

– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зi мною Матiас ламаною росiйською мовою.

– До завтра! – кричала, склавши долонi в трубочку, Маринка.

– Я вас бiльше нiколи не побачу… – голосив Матiас. – До побачення назавжди!

«До чого ж погано цей нiмець володiе росiйською мовою!» – дивувалася я.

* * *

Острiв був кам’янистий, з невисокою рослиннiстю. Наче його об’iли козли. На пристанi нас зустрiв мiсцевий матрос, допомiг вилiзти.

– Чому у вас острiв називаеться нежилим, якщо у вас тут е навiть матрос? – запитала я.

– Вiн не рахуеться, – посмiхнувся Матiас.

– А ви? Ви ж теж тут живете!

– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – вiдповiв Матiас i дуже дивно на мене подивився.

Не тiльки Матiас з матросом жили на безлюдному островi. Там були ще кухар, кухарка, якiсь мовчазнi слуги. Вони всi були з краiни пiд назвою Перу. З тварин на островi жили пара шакалiв, кiлька зайцiв i облiзлий кабан. І ще там був вертолiтник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхiдних дверей i який, здавалося, весь складався з протягiв, Матiас сказав:

– Ну що? П’емо чай?

– Нi! – сказали ми хором iз Клопом i Маринкою.

– Купаемося в басейнi з блакитною пiдсвiткою?

– Це можна, – байдуже вiдповiли ми.

– Або полiтаемо на вертольотi? – запропонував Матiас.

– Так! Так! – у захватi закричали дiти, хоча я прямо вдавилася вiд страху. Я нiколи ще не лiтала на гвинтокрилi. Тут ми помiтили, що бiля будинку стоiть малесенький, як дрiбна бабка, вертолiт.