Чотири шаблі

Спи, голубко». Вiн бурмотiв ще крiзь сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi сни засуджених. Це була нiч спокiйноi радостi. За пiвгодини молода побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крiзь вii слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цiеi ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою iз станцii.

Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так бувае, коли очi людини повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють iм мозковi клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрii прийдешнього.

Шахай побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, iхав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага. Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх було колоти. Це – не Мазепа – на край життя свого полiтик, не Сковорода – европейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Іде ця анархiчна сила, що тiльки руйнуе, повстае катастрофiчно i зникае за обрiем, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити всiм, не загубити результатiв вiдваги.

Залишае ж по собi тiльки згадку про пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiе в нетрях мозку до нового, божевiльного дiла.

«Треба спiвати й про таких людей, – думае Шахай, – хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!» «Вони смiливi, цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до якоi треба силу спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв: iхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!» Так снувалася думка в Шахая.

Надворi почала бреньчати кобза. П’яний кобзар здався на прохання Галата i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку.

Музика знав, що над подвiр’ям висiло нiчне небо, людство спало по своiх хатах, а останнiй гуляка з Шахаевого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами. У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцноi горiлки, йому було виднiше такоi ночi грати, нiж по дню.