Чотири шаблі

Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грiзно рокотати. Рве пальцями iх незрячий музи?ка. Без жалю б’е iх рука, а вони покiрнi, вже розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло зiтхае на всi своi велетенськi легенi:

Ох, i виведiте мене, виведiте

На Савур-могилу,

Гей, нехай стану, гляну-подивлюся

Я на свою Вкраiну!

Молода спiвае вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати i починають iз своiх мiсць.

Лунае голосна пiсня, тривожна сила i збуджена радiсть суворостi. Нiби над степами ширяе ii пiсенна величнiсть, прославляючи давнiх мешканцiв степу.

А з тоi могили видно всi краiни,

Сиз орел лiтае,

Гей, стоiть вiйсько славне Запорiзьке

Та як мак процвiтае!

На цьому закiнчуеться весiлля в хатi молодоi. Настае вечiр, i лiзе на небо червоний мiсяць.

Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось бiльшого вiд цiеi ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п’янила дiвоче серце.

Та прийшов такий Шахай, i вже немае дiвочих мрiй, зникла туманна далина, прозоро мiниться обрiй. Бiль, втома i незручнiсть – холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування, хотiлось забути цю розкриту таемницю i знову коливатися в повiтрi, як марево, ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона так гарно вмiла вишити на рушниках. У Шахая немае вусiв, його холоднi тонкi губи цiлували соромно, як нiгде не написано по книжках. Навiть досвiдченi дiвчата – подруги – не казали нiчого подiбного, що так можуть цiлувати губи чоловiка.

Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить здалось, що вiн прокинеться. Та вiн засвистiв носом ще дужче. Молода злякалася i почала його будити. Напiвсонний Шахай притиснув ii до себе i, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув знову, не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода великоi хати посвiжила чоло жiнки. У неi зростала й зростала нiжнiсть до Шахая.

Пливли години першоi ночi людського подружжя.

На подвiр’i вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати. Молода злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його голову голими теплими руками. «Чого тобi, люба? – запитав крiзь сон Шахай. – То, певно, хтось напився з хлопцiв.