Чотири шаблі

Не треба божевiлля туди, де буяе велетенська надiя. Надiя охоплюе нас, цiлi мiльйони людства здригаються, повертаеться на кiн iсторii придушена, але жива нацiя, вже грiзно й тривожно вiтають ii сурми. Хто сказав, що нам треба божевiлля?

– Заткни йому горлянку, Шахай, – анархiст показав Марченковi на Шахая, – хто вiн такий i звiдки взявся?

Марченко посмiхнувся, на щоцi у нього з’явилася червона пляма, – вiн хвилювався, потiм подивився на анархiста так, нiби стрiляв йому в вiчi i заранi гидував дивитися на його вибитий мозок.

– Говори, Марченко, – сказав вiн, – говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, i диспозицiю, i прапор, i мету, говори.

– Куди ви ведете Шахая? – анархiсти знали, що «Марченко» говорить до них. – Невже ви думали, що Марченко не з’явиться вчасно i не розкрие йому очей на вашi махiнацii?

Тi, котрi знали, що говорить сам Шахай, засмiялися одне до одного. Панько Виривайло – «Швець заслужив, а коваля повiсили», – сказав неголосно.

– Заткни його, Шахай, – анархiст удав, що йому не страшно, – а то я сам його кiнчу!

– Ми ще й не починали, – обiзвався Остюк журливо i вистрелив у стелю вагона.

Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панiчний страх охопив усiх. Нечутно було навiть дихання. Все мовчало, бо нiхто не хотiв притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли i складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукiт, брязкiт, спiви полкiв i сотень. Чекати далi ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохатi, круглi опуки, гойдалися в повiтрi, торкалися до облич людей у вагонi.

Хвилини наростали, як чорнi гори, волохатi, задушливi, що ховають кожний звук. Вiд того мiсця, де сидiв поруч iз анархiстами Шахай, рипнув стiлець. Легенький вiтрець пройшов по вагонi – його вiдчули всi. За цим виразно клацнув курок револьвера i, раз повз раз, револьвер став стрiляти, щоразу освiтлюючи мiнливим вогнем вибухiв силует Марченка. З останнiм пострiлом – останнiм в барабанi – засвiтилася електрична лампа, i всi побачили, що лежать вони на пiдлозi, притисши голови до неi, Марченко стоiть i тримае револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, мiсце Шахая порожне, побите кулями, кулями побито вiкно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай стоiть позаду Марченка i, посмiхаючись, каже:

– Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив.

Анархiсти – он, лiворуч!

Тривогу просурмив Іван Виривайло. Серед темноi ночi розтеклися звуки в чорну безвiсть.