Чотири шаблі

– Шиба? мене охота, – захвилювався гостроязикий його брат – Панько, – подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й га?йда! На Юрiя о цiй по?рi, як рак свисне на обо?рi! Не буде в твоiй республiцi нi ножа, нi о?браза, нi зарiзатись, нi помолитись!

Нервово поворухнувся смаглявий анархiст.

– Менi слово, – сказав вiн, наче сам до себе, – слухайте мене, браття-повстанцi! Хiба ми, – закричав анархiст, – не хочемо мати у своiх руках зброi, щоб захищатися вiд усiх тих, що пiдуть на нас? Ми скажемо всiм, що наша республiка залiзом i кров’ю не дасть себе зневолити.

Ми будемо працювати, кожний сам собi закон i суддя…

– І командуватимуть розбiйники й душогубцi, бо iм не жалько голови i життя, мають вони зброю, матимуть i хлiб!..

– Надiйшов час, – пiдскочив молодший анархiст, – коли треба всього спробувати! Нехай гинуть мiста i села, хай плавають в кровi тисячi i сотнi тисяч людей. Величних експериментiв доба прийшла! Хай божеволiють нетривкi люди, хай божевiлля розiллеться над землею – таки прийшла пора, пора великоi анархiчноi спроби!.

.

Галат чхнув. Очi партизан почали горiти недобрим вогнем. Анархiзм вони розумiли тiльки як руйнацiю усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тiеi своеi професii, що вони набули в траншеях свiтовоi вiйни, серед болiт, вошей i смертi. Вони приймали анархiзм як iнерцiю розбудженого атавiзму.

– Де наш ворог i чого ми тут стоiмо на станцii? – перебив промовця Іван Виривайло.

– Насточортiло вже нам воювати! – крикнув командир чiльного панцерного потяга Галата.

– Говори… Марченко, – прогаркавив Ничипiр Марченко до Шахая.

– Я – за анархiю, – голос останнього не пiднiсся вище за шепiт, але його всi почули, бо десятеро з присутнiх знали, що говорить Шахай, – я – за анархiю, за руйнацiю всього старого, щоб не могло воно воскрести, i вiдродитися, i зацвiсти буйнiше та смертельнiше.

Холодок пройшов по ворогах i друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-пiд френча i почав задумливо перекручувати барабана.

Галат слiдкував за Остюком; здавалося, що вiн зараз зiрветься з мiсця i пiде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очi його були холоднi та безстороннi, губи щiльно стуленi, щоки зблiдлi, на лобi блищала краплина поту.

– Але божевiлля нам не треба, – ще тихше говорив Шахай, – експериментiв нам не треба. Немае для чого плавати сотням тисяч людей у кровi, мiста i села хай живуть i вiдроджують землю.