Вода з каменю. Саксаул у пісках

Юрба ще якийсь час стояла в нерiшучостi, але почулися за Ринком, десь бiля арсеналу, свистки, голосна команда й тупотiння копит – це був сигнал, що битва за театр програна, i натовп вiтром здуло. Тi, що ввалилися проходом досередини театру, вибiгали, немов з пожежi, не думаючи й не дбаючи тепер про свого улюбленця Сухоровського, бiля нього залишився тiльки коваль Йосип з Круп’ярськоi, вiн замкнув зсередини дверi театру.

– Давай драла, Йосипе, поки не пiзно, – вiдiмкнув дверi Мiхал. – А менi вже все одно, тепер знайдуть i на Клепаровi.

Ex, wojsko jedzie, banda gra, pan kapitan w portki sra…[32 - Вiйсько iде, музика грае, пан капiтан в штани накладае (пол.).] Але ж хто мiг подумати, що така гранда станеться. Ну, йди, йди, Юзю…

Сухоровський випхав товариша за дверi, подивився йому вслiд, той зник у сутiнку за рогом театрального будинку. Мiхал хвилину вагався, не знаючи, що робити: потоптаних полiцаiв бiля театру вже не було, на бруку темнiли тiльки кривавi слiди. Уже ступив було, щоб i собi пiрнути десь у закамарки – йому це не першина, але в ту мить побачив, як з обох кiнцiв вулицi увiрвалися на конях полiцаi, сахнувся назад i миттю замкнув зсередини дверi.

«Сюди вламуватися не будуть, – подумав. – Який не е, а все ж храм Мельпомени. А потiм щось придумаю… над колосниками е в даху отвiр, можна буде вилiзти. Але що з того?.. Полiцаi, слава Господу, живi, i вони мене викажуть, хоч я Богу духа винен. А тодi про все нагадають».

У театральному залi було темно, хоч око виколи, а пiсля рейваху та крику – тихо, аж моторошно; згодом очi почали звикати до темряви, з неi проступили ряди крiсел у партерi, боковi ложi й вiдкритий помiст сцени з бутафорними деревами, кущами i чорним дахом хатки, яка визирала з-помiж дерев, – дiм Ганнусi з Погулянки.

На вулицi тупотiли конi, перегукувалися полiцаi, хтось там пробував клямку дверей, потiм загримотiв кулаком; гримiт стих, полiцаi перемовлялися щораз тихiше, а потiм цокiт копит почав вiддалятися у бiк ратушi.

Сухоровський полегшено передихнув i пiшов помiж рядами до сцени, засунувши руки в кишенi свити.

Там було повно мiдякiв, кишенi обвисали, i вiн зi скрухою подумав, що цi грошi стали першою його ялмужною[33 - Милостиня.]; вiддати iх кожному, хто хотiв сьогоднi потрапити в театр, нiяк не вдасться, бо ж не всiх i знае, пропив би iх у «Пекелку», скликавши льоншанiвських парубкiв, але й цього, мабуть, не зможе зробити – тепер таки вже доведеться звiдати покоiв у Бригiдках або Кармелiтках.