Вода з каменю. Саксаул у пісках

Переглянете, а потiм зможете взяти якусь iз собою на якийсь час…

– Аж так довiряете менi? – Маркiян вдячно глянув на Любимського.

– За вас поручився пан шпитальний управитель Авдиковський, а вiн не тiльки урядник, а й цiнитель книг, – говорив монотонним голосом бiблiотекар, ведучи Маркiяна лабiринтом коридорчикiв до читальноi кiмнати. – Тепер поручительства вашого дядька менi вже не потрiбно.

– Дякую вам…

Стосик книг лежав збоку на столику, Маркiян iх не розгортав. За Любимським тихо зачинилися дверi – юнак ще не мiг позбутися думки: хто ця людина, яка так багато знае, володiе мовами i ось дбае про нього, скомпрометованого питомця семiнарii, мов батько… А ким вiн був, коли мав двадцять лiт? І чи тепер, коли завершуеться його життя, женеться за ним волання совiстi: а ти, ти подавав спраглим воду зi своеi криницi?.

.

…Криниця з високим журавлем аж гуготiла в глибинi кришталевою водою, i, видно, бив у нiй мiцний джерельний струмiнь, бо приходили до неi, викопаноi за парканом плебанii[9 - Плебанiя – садиба, дiм греко-католицького священика.

] отця Романа Авдиковського, парохiяни села Пiдлисся – майже пiвсела. Набирали у вiдра, дiйницi й цебрики холодноi до ломоти води, а вона не вичерпувалася i не каламутилася, як не каламутився нiколи спокiй на плебанii й не вичерпувалися в пароха ласкавi слова, коли вiн проповiдував за казальницею у сiльськiй церквi.

Низький будинок плебанii з високим дощаним дахом дивився чотирма вiкнами крiзь просiку в сосновому лiсi на рiвнинне дрiбнохате село, яке далеко поповзло по пiщаному полю, досягаючи мало що не до цiсарськоi дороги з прилiпленими до неi з одного боку Ожидовом, а з другого, трохи ближче до Олеська, Юськовичами.

А криниця весь час дзвенiла, брязкали вiдра об цямриння, i гримотiли коновки, плюскотiла вода, скрипiв журавель, i тихо розмовляли жiнки бiля колодязя, щоб iще й галасом не набридати доброму панотцевi. Дзвiн i скрип, i притишенi людськi голоси цiлоденно супроводжували життя плебанii, вiдгородженоi вiд криницi парканом, i припинялися тiльки вночi та ще пiд час Богослуження, коли парохiяни товпилися в церквi, спраглi духовного напою.

Обсаджена молодими дубами плебанiя тильним вiконцем виходила на вузьку смугу соснового бору, за якою вдалинi принишкли на пiсних грунтах Розваж i Бiлий Камiнь, а за Бiлим Каменем, направо, ледь виднiло, коли дивитися вiд узлiсся, село Княже – парохiя Маркiянового батька отця Семена.