Вода з каменю. Саксаул у пісках

Я от колись пiшов на Украiну, а Огiнський, звiсно, – до Костюшка…

– Композитор?

– Так, вiн…

Перед Маркiяном зринула мужня постать Огiнського i тихо вiдiйшла: це ж так природно, що вiн пiшов до Костюшка; Любимський з Капнiстом теж зникли з-перед очей – куди iм було податися, як не на Украiну, де повстали турбаiвськi селяни; рокотання бетховенськоi музики покотилося на европейськi простори – зостався бiля Маркiяна здивачiлий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив бiля царициних пантофлiв, а на старiсть взявся воскрешати для себе свiй край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальноi сльози.

Розкопував генеалогiю свого роду, щоб довести нащадкам, що вiн не з простих пастухiв, його втiшали бандурою i пiснею крiпаки, i байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра мiг замовкнути й забути, хто вiн, а в iсторii залишився б тiльки звироднiлий старець iз своiм гербовником.

Хiба не сталося так в Галичинi? Хто вони нинi – Острозькi, Корибути, Шептицькi – перевертнi з русинським родовим коренем? Що за користь з iх генеалогii людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – iхне це ймення чи нi? Хто з них, родовитих, полегшив iх панщизняну долю, хто взяв iх пiсню, казку, легенду i показав свiтовi – ось живе вiтка украiнського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославленi колись духовнi провiдцi, про що ви дбаете, опрiч того, щоб знайти найвигiднiше мiсце бiля габсбурзького корита? Про що дбаете i ви, отцi духовнi, крiм доходiв з хрестин, похоронiв i парастасiв? Хто пiднiме голос за вашу паству, яка забула свiй родовiд?

– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркiян уголос.

Любимський не здивувався, вiн знав, про що подумав тепер Шашкевич. Пiдвiвся з крiсла – високий i сивий, його поморщене обличчя просвiтлiло, натхненно спалахнули очi, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, вiн стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темнiй тюрмi закiнчив писати «Мiсто Сонця».

Любимський взяв Маркiяна за плечi i довго так тримав iх, стискаючи, немов хотiв увесь свiй досвiд, знання, життевий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.

Врештi заговорив:

– Я записав, Маркiяне, усе свое життя: що думав i пережив… Ось тут воно, – вiн показав на товстий рукопис, що лежав на столi. – Передам його тобi, давно постановив.