Дорога до Країни Оз

Але нiде не було видно жодного будинку й жодного разу iм не зустрiлася жива iстота.

Доротi починала побоюватися, що чудова дорога вiддаляе ii вiд рiдноi ферми: вона не бачила навколо нiчого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо iнша стежка могла б вiдвести ii ще далi вiд будинку.

Дiвчинка крокувала поруч з Косматим чоловiчком, який, щоб скоротати час у дорозi, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дiсталися тiнистоi галявини, де рiс величезний каштан: тут дорога рiзко повертала.

У тiнi каштана сидiв маленький хлопчик у матроському костюмчику i рив землю паличкою. Ймовiрно, малюк сидiв тут досить давно: яма була така велика, що в неi мiг помiститися футбольний м’яч.

Доротi та ii супутники вирiшили вiдпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.

– Як тебе звати? – запитала дiвчинка.

Хлопчик спокiйно глянув на неi. Його обличчя з пухкими щiчками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.

– Я Гудзик-Розумник, – нарештi вiдповiв вiн.

– А як твое справжне iм’я? – продовжувала допитуватися Доротi.

– Гудзик-Розумник.

– Це не справжне iм’я! – вигукнула дiвчинка.

– Хiба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.

– Звичайно, нi. Це – прiзвисько. У тебе мае бути iм’я.

– Мае бути iм’я?

– Звичайно. Як тебе кличе мама?

Малюк перестав копати й задумався.

– Тато каже, що я сяю, як блискучий гудзик, а мама називае мене iнодi розумником.

– А як звуть твого тата?

– Просто Тато.

– Та нi, як його iм’я?

– Не знаю.

Тут, усмiхаючись, втрутився Косматий чоловiчок:

– Усе це не мае значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Гудзик-Розумник. Це iм’я нiтрохи не гiрше, а, може, й краще за багато iнших.

Доротi подивилася, як хлопчик копае, а потiм запитала:

– А де ти живеш?

– Не знаю.

– А як ти сюди потрапив?

– Не знаю.

– І зовсiм не знаеш, звiдки ти?

– Нi.

– Напевно, вiн загубився, – звернулася Доротi до Косматого чоловiчка i знову обернулася до малюка:

– Що ж ти збираешся робити?

– Копати.

– Але ти ж не можеш вiчно копати. Що ти будеш робити потiм?

– Не знаю.

– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Доротi.

– Повинен? – здивувався малюк.

– Звичайно.

– А що я повинен знати?

– Перш за все, що з тобою буде далi.

– А ти знаеш, що буде зi мною?

– Звичайно, нi.