Озма з країни Оз

– Ко-ле-су-нiв боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тiк-Так, вимовляючи слова повiльнiше, нiж звичайно.

– А чому? – спитала вона.

– Бо вони грi… грi… гр-р-р-р…

Вiн загарчав, чи заклекотiв, i враз замовк, махаючи руками, а потiм застиг нерухомо, одну руку пiднявши вгору, а другу простягши вперед i розчепiривши вiялом мiднi пальцi.

– Ой! – злякано зойкнула Доротi. – Що з ним сталося?

– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокiйно вiдказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила ii не до кiнця.

– Я ж не знала, скiльки треба накручувати, – виправдовувалась дiвчинка.

 – Другого разу накручу краще.

Вона зайшла за спину Мiдному Чоловiковi, щоб зняти ключ iз гачка, але ключа там не було.

– Нема! – в розпачi скрикнула Доротi.

– Чого нема? – спитала Бiлiна.

– Ключа.

– Мабуть, упав, коли вiн кланявся тобi так низько, – здогадалася Курка. – Подивись:, може, знайдеш.

Доротi стала дивитись, Курка теж допомагала, i врештi дiвчинка вiдшукала ключ, що впав у розколину мiж камiнням.

Вона зразу накрутила Тiк-Такiв голос до кiнця.

Це було нелегко, як ви самi можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але першi слова Механiчного Чоловiка запевнили Доротi, що тепер його вистачить принаймнi на двадцять чотири години.

– Ви на-кру-ти-ли ме-не ду-же ма-ло, – спокiйно пояснив вiн, – а я ще роз-по-вiв вам дов-гу опо-вiд-ку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож i не ди-вно, що я зу-пи-нив-ся.

Потiм Доротi накрутила ще механiзм дii, i тодi Бiлiна порадила iй носити ключ вiд Тiк-Такових механiзмiв у кишеньцi, щоб не загубити його знову.

– А тепер, – сказала Доротi, докiнчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотiв розказати про Колесунiв.

– Та iх не-ма чо-го боя-тись, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Во-ни тiль-ки при-ки-да-ють-ся пе-ред людь-ми, бу-цiм такi страш-нi, а на-справ-дi тi Ко-ле-суни зо-всiм без-печ-нi для будь-ко-го, хто на-смi-е би-ти-ся з ни-ми. Во-ни мо-жуть про-бу-ва-ти скрив-ди-ти та-ку ма-лу дiв-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ли-ву. Але як-би я мав дрю-ка, во-ни б ки-ну-лись тi-ка-ти, лед-ве по-ба-чив-ши ме-не.

– А в тебе нема дрюка? – спитала Доротi.

– Нема, – вiдповiв Тiк-Так.

– І тут, серед камiння, ти нiчого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.

– То що ж нам робити? – спитала дiвчинка.

– На-кру-тiть мо-ю ду-маль-ну пру-жи-ну ту-гi-ше, i я спро-бу-ю при-ду-ма-ти щось iн-ше, – сказав Тiк-Так.

Доротi пiдкрутила його думальний механiзм i, поки вiн думав, вирiшила пообiдати.