Озма з країни Оз

Бiлiна вже видзьобувала щось iз щiлинок мiж камiнням, а Доротi сiла й вiдкрила вiдерце з обiдом.

Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: знiми ii, налий у неi лимонаду й пий. Іще у вiдерцi були три шматки iндичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарiв, чотири скибки хлiба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць i трохи горiхiв та родзинок. Дивне дiло: горiхи в цьому вiдерцi були вже розлущенi, отож Дорогi не довелось виколупувати зерня.

Вона розiклала всю iжу перед собою на каменi й почала iсти, спершу запропонувавши Тiк-Таковi подiлитися з ним обiдом, але той вiдмовився: мовляв, вiн же тiльки машина. Потiм вона запросила до обiду й Бiлiну, але та тiльки промимрила щось про «мертву iжу» й сказала, що волiе кузьок та мурашок.

– А снiданковi й обiднi дерева справдi належать Колесунам? – спитала дiвчинка у Тiк-Така, пережовуючи iжу.

– Зви-чай-но, нi, – вiдповiв той.

 – Во-ни на-ле-жать ко-ро-лiв-сько-му ро-до-вi Еву, тiль-ки, зви-чайно, те-пер у Евi не-ма ко-ро-лiв-сько-го ро-ду, бо Ко-роль Ево-льдо стриб-нув у мо-ре, а йо-го дру-жи-ну й дi-тей Ном-ський Ко-роль пе-ре-тво-рив у якiсь при-кра-си. То-му, на-скiль-ки я знаю, те-пер краi-но-ю Ев нiх-то не пра-вить. Мо-же, че-рез це Ко-ле-су-ни й твер-дять, нi-би тi де-ре-ва iх-нi, й зри-ва-ють снi-дан-ки та обi-ди, щоб поi-да-ти iх са-мим, але во-ни на-ле-жать Ко-ро-лю, i ви знай-де-те ко-ро-лiв-ське «Е», ви-тис-не-не на днi кож-но-го вi-дер-ця.

Доротi перевернула вiдерце й одразу побачила на денцi королiвську позначку, як i сказав Тiк-Так.

– А крiм Колесунiв у краiнi Ев живуть ще якiсь люди? – спитала вона.

– Атож. Ко-ле-су-ни засе-ли-ли тiль-ки не-ве-ли-кий клап-тик по цей бiк лi-су, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Але во-ни зав-жди бу-ли беш-кет-ли-вi й на-хаб-нi, i мiй ко-лиш-нiй ха-зя-iн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дя-чи з па-ла-цу, бра-ти з со-бою на-гая, щоб у-га-мо-ву-ва-ти iх.

Ко-ли ме-не тiль-ки зро-би-ли, Ко-ле-су-ни про-бу-ва-ли на-па-да-ти на ме-не й бу-ца-ти го-ло-ва-ми, але ско-ро зро-зу-мi-ли, що я зроб-ле-ний з над-то твер-до-го ма-те-рi-алу i во-ни не мо-жуть дош-ку-ли-ти ме-нi.

– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Доротi. – А хто тебе зробив?

– Фiр-ма «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя» у мiс-тi Ев-нi, де сто-iть ко-ро-лiв-сь-кий па-лац, – вiдповiв Тiк-Так.