Озма з країни Оз

І нiколи в свiтi ми не iмо такоi гидоти, як кузьки.

– Зате ви iсте курей, а тi iдять кузьок, – вiдказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нiчим не кращi за нас, курей.

Над цими словами Доротi замислилась. Те, що казала Бiлiна, було, звiсно, правдою, i це майже вiдбило iй охоту снiдати. Ну а Руда Курка й далi щось старанно видзьобувала з пiску й була наче цiлком задоволена своею долею.

Врештi бiля самоi води Бiлiна встромила дзьоб глибоко в пiсок, та враз висмикнула його й здригнулась.

– Ой! – зойкнула вона.

 – Цього разу я дзьобнула метал i трохи не поламала дзьоба.

– А може, то камiнь? – недбало спитала Доротi.

– Дурниця. Хiба я не знаю, де камiнь, а де метал? – вiдказала Курка. – Вони ж зовсiм рiзнi на дотик.

– Але ж на цьому дикому безлюдному березi не може бути металу! – наполягала дiвчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, i ти сама побачиш, що правда моя.

Бiлiна показала iй те мiсце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, i Доротi розгрiбала пiсок, поки вiдчула щось тверде.

Тодi, застромивши туди руку, витягла той предмет i побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий i цiлiсiнький.

– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впiзнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справдi камiнь?

– Метал, авжеж метал, – вiдповiла дiвчинка, замислено дивлячись на ту дивну рiч, що вона знайшла. – По-моему, це щире золото, i лежить воно тут, у пiску, дуже давно. Як ти гадаеш, Бiлiно, звiдки вiн тут узявся? І що, по-твоему, вiдмикае цей таемничий ключ?

– Не знаю, – вiдказала Курка.

 – Ти ж, мабуть, бiльше за мене знаеш про ключi та замки.

Доротi оглянулась круг себе. Нiде в тiй мiсцевостi не було й знаку оселi, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок мае щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березi.

Мiркуючи про цi речi, дiвчинка поклала ключ у кишеню, а потiм неквапливо надiла панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило iх.

– Мабуть, i я, Бiлiно, – сказала вона, – пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на снiданок.

Лiтери на пiску

Вiдiйшовши трохи вiд води до невеликого гайка, Доротi натрапила на рiвну латку бiлого пiску, на якiй виднiли дивнi знаки, неначе хтось писав по пiску палицею.

– Що тут написано? – спитала вона в Рудоi Курки, що виступала поруч неi з досить-таки гордим виглядом.