Маленькі жінки. II частина

– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогоднi, – сказала Мег. – Менi не потрiбне пишне весiлля, нехай поруч зi мною будуть тiльки тi, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною i знайомою Мег.

Свою весiльну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стiбок нiжнi надii й невиннi мрii дiвочого серця. Сестри заплели iй коси i вклали iх у зачiску, а единою прикрасою, яку Мег приколола до сукнi, був букетик улюблених «ii Джона» конвалiй, що здавалися iй найгарнiшими квiтами на землi.

– У цьому вбраннi ти та сама наша рiдна й мила Мег, тiльки ще чарiвнiша й красивiша. Менi так хочеться мiцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емi, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свiй туалет.

– Тодi я можу бути задоволена своiм вбранням. Тiльки прошу вас, обiймiть i поцiлуйте мене, всi-всi, i не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на нiй сьогоднi, – i Мег розкрила сестрам своi обiйми.

Дiвчата на мить завмерли перед нею iз сяючими обличчями, вiдчуваючи, що нова любов не витiснила з серця Мег староi.

– Тепер я збираюся пiти i зав’язати Джону краватку, а потiм провести кiлька хвилин iз татом у його кабiнетi, – з цими словами Мег збiгла вниз по сходах, щоб зробити цi маленькi церемонii, а потiм приеднатися до матерi, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмiшку, у материнському серцi поселився таемний смуток, як бувае завжди, коли перше пташеня покидае рiдне гнiздо.

Саме тепер, коли молодшi дiвчатка стоять разом, завершуючи свiй нехитрий туалет, доречно розповiсти про змiни, що вiдбулися в iхнiй зовнiшностi за минулi три роки. До того ж нинi вони виглядають по-особливому чарiвно.

Джо розпрощалася зi своею незграбнiстю i навчилася рухатися легко, навiть грацiозно. Їi кучеряве волосся вiдросло i вона, як i ранiше, закрутила його у важкий вузол, який виглядав значно привабливiше на маленькiй голiвцi, що вiнчала високу фiгуру, нiж попереднi короткi завитки.

На ii смаглявих щоках грав рум’янець, в очах затаiвся теплий блиск, а з гострого язика сьогоднi злiтали тiльки найнiжнiшi слова.

Бет стала сухорлявiшою, блiдою i навiть ще тихiшою, а красивi добрi очi здавалися бiльшими. В них часто з’являвся вираз, що засмучував тих, хто дивився на неi, навiть, якщо не йшлося про сумнi речi. Це – вiдблиск страждання, що переноситься зi зворушливим терпiнням.