Дороті та Чарівник у Країні Оз

Сидiння було широке, на ньому могли вiльно помiститися двое дiтей i доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив iз зали, стрибнуло йому на спину i зручно там влаштувалося.

Процесiя повiльно рухалася вулицями мiста. Їi очолив носiй останкiв Чаклуна, за ним слiдував Принц, потiм – Джим, який тягнув коляску з мандрiвниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вмiли нi усмiхатися, нi хмуритися.

Скляне Мiсто складалося з кiлькох красивих густонаселених вулиць.

Вiдразу за мiстом розкинулася широка рiвнина, засаджена садами, яким давали життя безлiч балакучих струмкiв. Через сади пролягали дорiжки, а воднi перешкоди долалися завдяки скляним мiсткам надзвичайноi краси. Тож Доротi й Зеб вийшли з коляски i покрокували пiшки поруч iз Принцом, щоб краще розгледiти рослини i квiти.

– Хто побудував цi прекраснi мости? – запитала дiвчинка.

– Їх нiхто не будував, – вiдповiв чоловiк iз зiркою. – Вони самi виросли.

– Як дивно, – сказала Доротi. – А склянi будинки у вашому мiстi теж виростають самi?

– Звичайно! – була вiдповiдь.

 – Їм, щоправда, потрiбно багато рокiв, щоб пiднятися на повний зрiст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ iз каменiв побив деякi вежi й поколов дахи.

– Хiба iх не можна полагодити? – запитала Доротi.

– Нi, але з часом вони зростуться самi. Нам залишаеться тiльки чекати.

На околицях мiста траплялося чимало розкiшних квiтникiв, але Доротi нiяк не вдавалося визначити, якi квiти там росли, бо iхне забарвлення постiйно змiнювалося завдяки грi променiв, що виходили з шести свiтил.

Квiти були то рожевими, то бiлими, часом блакитними, а iнколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цiй землi, iх також не обiйшла невпинна змiна кольору.

Коли процесiя дiсталася лугу, Джим поспiшно нахилився до трави i став ii пощипувати.

– Нiчого собi краiна! – бурчав вiн, нi до кого особливо не звертаючись. – Поважний кiнь змушений харчуватися рожевою травою!

– Вона радше фiолетова, – поправив його Чарiвник, висунувшись iз коляски.

– А тепер блакитна, – поскаржився кiнь. – Все одно що веселку жуеш.

– І як вона на смак? – поцiкавився Чарiвник.

– До речi, непогана, – зiзнався Джим. – Було б ii в достатку – я б на колiр не дивився.

Тим часом компанiя досягла краю свiжозораного поля, i Принц, озирнувшись до Доротi, оголосив:

– Ось тут ми висаджуемо рослини.

Кiлька листелюдей зi скляними лопатами вийшли наперед i почали рити яму.