Дороті та Чарівник у Країні Оз

В неi вони опустили обидвi половинки Чаклуна i закидали зверху землею. Іншi тим часом принесли води зi струмка i полили грядку.

– Вiн скоро повинен зiйти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зiбрати кiлька добiрних чаклунiв.

– Невже ви всi виростаете на кущах? – запитав вражений хлопчик.

– Звiсно, – вiдповiли йому. – А у вас на поверхнi Землi хiба не всi люди виростають на кущах?

– Ми про таке й не чули.

– Подумати тiльки! Якщо ви пiдете за мною в один iз наших громадських садiв, я розповiм i покажу вам, як ми ростемо в Землi листелюдей.

Виявилося, що мiсцевi жителi, хоч i могли гуляти по повiтрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землi. У iхнiх помешканнях не було сходинок, вони iх не потребували, але по пласкiй поверхнi ходили, як звичайнi люди.

Маленька група мандрiвникiв слiдувала за Принцом по дорiжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарештi не пiдiйшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим вiдмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарiвник вийшов з коляски i приеднався до Доротi й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.

За огорожею рiвними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхне широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землi. В серцевинi кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, рiс прямо на нiй.

Листелюди, котрi зростали на кущах, були рiзного вiку: вiд крихiтного немовляти до цiлком дорослих чоловiкiв i жiнок. На кущi можна було побачити бутони, квiтки, немовлят, пiдлiткiв або юнакiв, але всi вони, навiть цiлком зрiлi, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавленi життя.

Тiльки тепер Доротi стало зрозумiло, чому серед листелюдей вона не бачила дiтей, – обставина, котра досi залишалося для неi загадкою.

– Справжне життя для нас починаеться лише пiсля того, як нас зiрвуть iз куща, – пояснив Принц. – Звернiть увагу на те, що всi листелюди з’еднанi зi своiми рослинами стопами нiг. Досягнувши повноi зрiлостi, вони легко вiддiляються вiд стебла й одразу починають рухатися й розмовляти.

Поки вони ростуть, про них не можна навiть сказати, що вони живi, але, будучи зiрваними, всi як один стають добрими громадянами.

– І скiльки ви живете пiсля того, як вас зiрвуть? – запитала Доротi.

– Це залежить вiд догляду, – вiдповiли iй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадкiв, ми можемо прожити рокiв зо п’ять. Особисто я був зiрваний шiсть рокiв тому, але наша сiм’я славиться довгожительством.