Дороті та Чарівник у Країні Оз

– Де мое молоко? – поцiкавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Доротi. – Я вмираю з голоду.

– О, Еврико, невже й ти вмiеш розмовляти?

– Розмовляти? А я хiба розмовляю? Боже милостивий, i справдi! Ну чи не смiшно?

– Усе тут якесь несправжне, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, i той раптом заговорив.

– Не бачу тут нiчого несправжнього, – грубувато вiдгукнувся Джим. – У всякому разi, це не менш реально, нiж все, що нас тут оточуе. Але що з нами буде?

– Й гадки не маю, – вiдповiв хлопчик, з цiкавiстю роззираючись навколо.

Всi будинки в мiстi були побудованi зi скла, такого чистого й прозорого, що стiни наче продовжували вiкна. Пiд дахом, на який вони приземлилися, Доротi бачила кiмнати, де по кутках були купою зваленi якiсь дивнi предмети.

Неподалiк вiд мiсця iхнього приземлення зiяла величезна дiрка, навколо неi валялися гори уламкiв. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стiни iнших будiвель були розсiченi трiщинами, подекуди повiдбивалися кути у стiнах, але навiть цi ушкодження не позбавили будiвлi iхньоi колишньоi розкiшностi.

Райдужнi променi шести сонць м’яко освiтлювали скляне мiсто, фарбуючи його в нiжнi та м’якi вiдтiнки, в кольори, що радували око.

Вiд моменту висадки мандрiвникiв жоден звук не порушив тишi, крiм iхнiх власних голосiв. Вони вже почали роздумувати, куди подiлися мешканцi прекрасного пiдземного мiста, аж раптом через дiрку в сусiдньому даху вилiз чоловiк. Вiн був невисокий на зрiст, мав добру статуру, спокiйне i безтурботне, нiби намальоване, обличчя.

Костюм з красивоi яскраво-зеленоi тканини, яка переливалася всiма кольорами веселки, – чи то на сонцi, чи то сам по собi, сидiв на ньому, як влитий.

Чоловiк зробив кiлька крокiв по скляному даху, але, помiтивши чужинцiв, рiзко зупинився. На його спокiйному обличчi не вiдбилося нi страху, нi подиву, хоч вiн був, напевно, i вражений, i наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, вiн розвернувся i квапливо попрямував до дальнього краю даху, не вiдриваючи, проте, очей вiд тварини.

– Стережись! – гукнула Доротi, помiтивши, що красень зовсiм не дивиться собi пiд ноги. – Обережнiше, впадеш вниз!

Але той не звернув на ii крик жодноi уваги. Дiйшовши до краю високого даху, вiн ступив з нього i пiшов далi.

Вражена дiвчинка пiдбiгла до краю й побачила, що чоловiк швидко спускаеться вниз по повiтрю, як по сходах. Незабаром вiн був уже на брукiвцi та зник за дверима однiеi зi скляних будiвель.