Дороті та Чарівник у Країні Оз

 – Не можна ж падати вiчно.

– Звичайно, нi, – погодилася Доротi. – Гадаю, ми тепер приблизно посерединi Землi й не iнакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нiчого собi дiра, га?

– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.

– Там внизу щось виднiеться, – оголосив раптом кiнь.

За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски i подивилися вниз. І точно, пiд ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повiльно – так повiльно, що це навряд чи можна було назвати падiнням.

Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоiтися i роззирнутися довкруж.

Пiд ними лежали рiвнини i гори, озера й рiчки, дуже схожi на тi, що зустрiчаються на поверхнi Землi, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести свiтил. Тут i там виднiлися групи будинкiв, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.

– Я впевнена, що боятися нам поки нiчого, – бадьоро сказала Доротi. – Ми спускаемося так повiльно, що не можемо розбитися при приземленнi, а мiсцевiсть тут, гадаю, дуже мила.

– Але ми ж нiколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.

– А ти не пророкуй, – заперечила дiвчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нiчого не можемо, а немае нiчого гiршого, нiж даремно сумувати.

Хлопчик замовк, цiлком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром дiти, забувши про все, розглядали дивнi картини, якi враз розгорнулися перед ними.

Вони падали прямо в центр великого мiста, де було багато високих будiвель зi скляними вежами i гострими шпилями.

Шпилi нагадували наконечники величезних пiк, i впасти на один iз них було б ой як неприемно.

Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи вiд страху вуха. Доротi й Зеб затамували подих в очiкуваннi неминучоi розв’язки. Але нiчого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.

На цьому полiт завершився.

Коли Джим, нарештi, ступив на тверду поверхню, ноги в бiдолахи ледь не пiдкосилися.

Але Зеб негайно вистрибнув iз коляски, щоправда, так поспiшно i незграбно, що зачепив ногою клiтку Доротi. Клiтка випала й покотилася по даху. Дно в неi вiдвалилося, i з перевернутоi схованки вилiзло рожеве кошеня. Воно сiло на скляний дах, солодко позiхнуло й заклiпало круглими очима.

– А ось i Еврика, – зрадiла Доротi.

– Вперше в життi бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.

– Еврика не рожева, а бiла. Вона тiльки здаеться рожевою в цьому дивовижному свiтi.