Дороті та Чарівник у Країні Оз

Середня, найбiльша, була бiлого кольору й походила на сонце. Навколо неi розташувалися ще п’ять: рожева, фiолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Вiд цього розкiшного сiмейства рiзнокольорових свiтил розходилися на всi боки райдужнi променi. Вони переливалися нiжними вiдтiнками, заповнюючи весь навколишнiй простiр слiпучою, чарiвною, барвистою грою свiтла.

Вiд подиву Доротi заклякла, мовчки спостерiгаючи, як одне вухо Джима стае фiолетовим, друге – рожевим, хвiст забарвлюеться в жовтий колiр, а тулуб – у блакитнi й помаранчевi смужки, подiбно до зебрових.

Вона озирнулася на Зеба, чие обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотiла:

– Ну й кумедно!..

Хлопчик теж дивився на неi, широко розкривши очi. Через обличчя Доротi пролягла зелена смуга, потiм одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, i злякатися можна було б.

– Я н-не б-бачу н-нiчо-го к-ку-медно-го! – заiкаючись, пробурмотiв Зеб.

У цей момент коляска хитнулася i разом з конем плавно лягла на бiк.

Вони, однак, продовжували падати, тож дiти не вiдчули бiльшого страху, оскiльки залишились сидiти в колясцi на своiх мiсцях. Потiм коляска перевернулася догори дном i продовжувала повiльно крутитися, аж поки нарештi не повернулася в нормальне положення. Пiд час цих карколомних перевертань Джим вiдчайдушно дригав i молотив у повiтрi ногами, а коли вирiвнялися, з полегшенням видихнув i сказав:

– Ну, так-то краще!

Доротi й Зеб здивовано переглянулися.

– Твiй кiнь умiе розмовляти? – запитала Доротi.

– Ранiше я за ним такого не помiчав, – вiдгукнувся хлопчик.

– Це першi слова в моему життi, – промовив кiнь. – Звiдки вони в мене взялися – не можу пояснити, i не просiть. В гарненьку халепу ви мене втягнули, нiчого й казати.

– Ми й самi в неi потрапили, – примирливо сказала Доротi. – Не хвилюйся, дуже скоро це чим-небудь мае закiнчитися.

– Ще б пак, – пробурчав кiнь, – боюся тiльки, кiнець буде не дуже веселим.

Зеб весь тремтiв. Все, що вiдбувалося, було жахливим, фантастичним i рiшуче не вкладалося в головi – хлопчина був на межi вiдчаю!

Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових свiтил i пропливли повз них.

Свiтло стало таким яскравим i так рiзало очi, що дiти закрили обличчя руками, щоб не ослiпнути.

Спеки, однак, зовсiм не вiдчувалося, i, коли верх коляски закрив вiд них пронизливi променi, дiти знову змогли вiдкрити очi.

– Коли вже дiстанемося дна? – запитав Зеб, глибоко зiтхаючи.