Різдвяний сюрприз

Акуратно, зберiгаючи нерухомiсть, Клаудiюс витягнув iз кишенi куртки мобiльний. Чверть на десяту. Незабаром зустрiч iз кимось, незабаром таемниця, яку так радiсно i врочисто зберiгала Інгрида, пiддражнюючи його, розкриеться. І вiн збагне, куди i навiщо вони приiхали. Але спочатку треба ii розбудити, потiм шукати дорогу, вулицю, будинок чи офiс…

– А ми в касi спитаемо, як туди пройти, – запропонувала Інгрида, коли вони покидали затишну кiмнату очiкування.

Бiля каси станцii нiкого не виявилося. Вiконце було зачинене.

Тому дорогу до записаноi в Інгриди адреси питали на заправцi.

– Ви пiшки? – здивувався китаець-заправник.

Клаудiюс кивнув. Китаець пояснив дорогу, при цьому кiлька разiв повторивши, що там легко заблукати, i що йти туди потрiбно буде не менше, нiж пiвгодини.

Узбiччям автодороги вони йшли одне за одним, вiдчуваючи i посилену важкiсть наплiчникiв, i накопичену з минулоi ночi втому. Повз них шипiли шинами по мокрому асфальту малолiтражки. На розвилцi зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем.

Повернули лiворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на однiй розвилцi. Праворуч i вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однiеi машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».

– Ну от i наша вулиця! – зрадiла Інгрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, i ми на мiсцi!

Ближче до вершини пагорба дорога роздвоiлася.

– «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудiюс на синiй табличцi, прикрiпленiй до двох приземкуватих стовпчикiв на краю правого вiдгалуження дороги.

– Чого це вони цифри лiтерами пишуть? – здивувався вiн уголос. Потiм озирнувся вусiбiч. – Тиха вулиця!

Звернувши на третiй розвилцi на бiчну дорiжку, Інгрида та Клаудiюс дiйшли до зачинених залiзних ворiт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок iз червоноi цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.

Інгрида, скинувши наплiчник, оглянула ворота та хвiртку. Знайшла перемовний пристрiй. Кiлька разiв безрезультатно натиснула на кнопку.

Озирнулася розгублено.

– Здаеться, нас не чекають, – зауважив Клаудiюс.

Вони сiли пiд ворiтьми на рюкзаки.

– А хто нас тут мае зустрiчати? – обережно порушив мовчанку вiн.

– Може, ми просто зарано прийшли, – Інгрида знизала плечима. – Треба зачекати. Поспiшати все одно нiкуди.

– Це точно! – закивав Клаудiюс.

В ii голосi вiн вiдчув нервовi нотки й вирiшив бiльше нiчого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди.