Різдвяний сюрприз

І це справдi схоже на «ринок клоунiв». Заходить чоловiк, розглядае нас, вибирае когось i веде… Найчастiше беруть Джека, вiн чорношкiрий, iммiгрант. Каже, що з Нiгерii. Є два хлопцi-албанцi, Сесiль сказала, що вони рiднi брати, сидять завжди похмурi, зовсiм не смiшнi, приходять iнодi ще й iншi клоуни. Сесiль завжди сидить за столиком бiля вiкна.

– А Сесiль це хто? – з пiдозрою спитала Барбора.

– Француженка. Руда, маленька, iй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона iнодi ходить у дитячу онкологiю безкоштовно дiтей смiшити.

Ну i кiлька разiв на день ii беруть батьки до своiх хворих дiтей за грошi. Вона симпатична, але англiйською не дуже.

У куртцi Андрюса, залишенiй на настiнному вiшаку бiля дверей, зателенькав мобiльний. Вiн витягнув телефон.

– Так, так, привiт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрiй? Як сьогоднi? Домовилися. На добранiч!

Повернувся за столик i поклав телефон на вузьке пiдвiконня.

– Це хто? Той хлопчик iз лiкарнi? – поцiкавилася Барбора.

– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде.

Попросив, щоб я сам до нього пiднявся.

– Добре, коли клiенти самi телефонують, – Барбора схвально всмiхнулася i раптом завмерла, зникла.

Нi, вона, як i ранiше, сидiла навпроти за столиком, перед блюдцем iз крихтами вiд круасана, перед порожнiм чайним горнятком, перед вiдкритим слоiком «Нутелли», що стояв якраз посерединi столу. Але вона бiльше не дивилася на Андрюса. Дiвчина взагалi нiкуди не дивилася, хоча очi ii залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднiшнього дня.

Дивилася на те, що вiд сьогоднiшнього дня залишилося в ii почуттях i переживаннях. Вдивлялася у високi цеглянi стiни кладовища «Пер-Лашез», на вивiску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вiкон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» iз веселою i грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивiскою над входом по iнший бiк бульвару Менiльмонтан. Вона бачила себе, як штовхае вiзочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвiль. І бачила маму Валiда, непоказну молоду арабку, обличчя котроi вона нiколи б не змогла описати так, аби хтось змiг вiдтворити його в своiй уявi, користуючись тiльки описом Барбори.

– А в тебе як день минув? – поцiкавився Андрюс.

– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стiл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обiду – собака, пiсля обiду – дитина.

– І хто тобi з них бiльше подобаеться? – жартома поцiкавився вiн.