Різдвяний сюрприз

 – Ви всiх без винятку готовi до себе запрошувати? Та й хiба дозволено пити на кордонi?

– Сьогоднi можна, – зiтхнув прикордонник. – Сьогоднi такий день, що можна.

І вiн вiдчинив дверi, зайшов у будиночок й огледiвся. Стариган пiднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в колiнi i закiнчувалася не важким черевиком, як лiва, а гумовим пiдбором, прибитим до дерев’яноi щиколотки.

У великiй кiмнатi прикордонноi застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькiй електроплитцi пускав iз носика пару синiй емальований чайник.

На пiдвiконнi мiж двох вазонiв зi старими алое стояла приземкувата, не вища за самi вазони, пляшка «Жальгiрiса». Поруч – маленькi чарки. А на стiнi над письмовим столом висiв портрет президента Адамкуса.

Старий перевiв погляд iз президента на трьох прикордонникiв. Похитав головою.

– Хто ж так кордон охороняе? – здивовано спитав вiн.

– Ми закриваемося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офiцер i розвiв руками, показуючи, що бiльше вiн нiчого вдiяти не може.

– Кордон закриваете? – перепитав старий.

– Навпаки. Вiдчиняемо. А от прикордонний пункт бiльше не потрiбен, – сказав iнший прикордонник.

– І куди вас переводять?

– Кого куди, – зiтхнув третiй. – А я, вочевидь, поiду за нього, за кордон, – вiн кинув не дуже радiсний погляд у вiкно.

– Либонь, е ж такi краiни, в яких бракуе прикордонникiв, – задумливо промовив старий знову пiсля недовгоi паузи. – Але цi краiни або хворi, або великi… Або i те й iнше!

Роздiл 2.

Хутiр Пiенагалiс. неподалiк вiд Анiкщая

Дiд Йонас, зайшовши в будинок iз двома цеберками, повними чистого оксамитового снiгу, зупинився на гумовому килимку.

Свiтло коридорноi лампочки вiдсвiчувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених пiд стiною у вiльному напiвпорядку черевикiв i чобiткiв. З пари чоловiчих коричневих черевикiв стирчали все ще стисненi судомою морозу шнурiвки.

Опустив старий Йонас вiдра перед собою. Пiдняв мiтлу, що лежала тут же, бiля дверей, обмiв нею снiжок зi своiх чобiт i вiдразу ж перевзувся в сiрi фетровi капцi бiльшого, нiж треба, розмiру.

У них можна було човгати пiдлогою, не пiдiймаючи ноги. І дiд Йонас, пiдхопивши цеберка зi снiгом, «прослизнув» коридором до перших дверей злiва, дерев’яних i безлiч разiв фарбованих у рiзний колiр, через що в усiх гостей цього затишного хутiрського будиночка з’являлося враження, що такi дверi можуть провадити тiльки в iнший, паралельний свiт.