Різдвяний сюрприз

Снiг продовжував валити з неба пластiвцями. Ми бродили по центру Киева, мерзли – як-не-як мiнус п’ятнадцять за Цельсiем, заходили до кав’ярень погрiтися. Знову виходили, дивилися на вiтрини, на ялинковi iграшки.

Найголовнiшу ялинку краiни ми теж провiдували. Цього разу ii поставили пiд землею, в триповерховому торговому центрi на площi Незалежностi. Вона стояла, бiдолашна, i щулилась у широкому спiльному для всiх поверхiв просторi, мiж ескалаторами та двома вертикалями лiфтiв. Тут вона, мабуть, i перебуде обiцянi заметiлi та бурани, через якi, схоже, i було вирiшено ii заховати пiд землю.

– Ну що? Якi пропозицii на вечiр? – запитала Марина, коли ми вчергове спустилися до основи головноi ялинки краiни та сiли за «макдональдiвський» столик майже пiд ii нижнiми гiлками.

Я розвiв руками.

– У тебе що, дiйсно немае нi краплi фантазii? Сьогоднi ж Святвечiр!

Я напружився думками з останнiх сил.

– Я знаю, – твердо заявила Марина, стягнула з голови лижну шапочку та скошлатила рукою iжачок свого волосся.

– Що ти знаеш?

– У це Рiздво ми зачнемо дитину! Зробимо собi та свiтовi рiздвяний подарунок!

– Так? – здивувався я. Ця пропозицiя Марини застукала мене зненацька.

– Ти що, проти? – В ii зелених очках засвiтився вогник недовiри, i я тут же захотiв загасити його.

– Нi, що ти! – поспiшив я не погодитись. – Я просто подумав… Коли сексу надаеш такий сенс, вiн стае чимось серйознiшим…

– Рiздво – це не секс, це любов… А той секс, про який ти говориш, менi вже набрид…

«Менi теж», – подумав я, але вголос не вимовив.

Уголос я тiльки задумливо зiтхнув. І подивився на головну пiдземну ялинку краiни. З ближньоi до мене колючоi гiлки звисала блискуча кулька з написом «2002». Це викликало у мене саркастичну посмiшку.

– Дивись! – Я показав Маринi кульку. – Минулорiчна!

– Зате блищить, як нова! А уявляеш, наступного Рiздва ми вже будемо з дитинкою!

Я уявив собi це, i, слiд сказати, картинка в моiй уявi вийшла красивою, тiльки частково схожою на iкону з немовлям-Ісусом.

– А знаеш, – я подивився Маринi просто в ii примруженi зеленi очi, – було б iще краще народити просто на Рiздво!

Вона, всмiхнувшись, заперечливо похитала головою.

– Так що? Поiдемо додому? – запитав я, уявляючи собi черговий зимовий вечiр у затишнiй домашнiй обстановцi, перед широченним екраном телевiзора з келихами шампанського.

– Нi, – спокiйно мовила Марина i хитро всмiхнулась.

– Нi? Ще погуляемо?

Вона подивилася на свiй годинник.