Різдвяний сюрприз

Горнятко з кавою вона тримала як пiалу, в долонях, складених човником. Тримала в повiтрi перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.

А по Нiмецькiй вулицi проiжджали машини, проходили люди.

– Даруй, Барбi, спiзнився! – Чоловiк рокiв сорока повiсив на спинку сусiднього крiсла шкiряну куртку i сам опустився поруч. – Я звик, що ти запiзнюешся! Гадав, що все одно прийду першим!..

– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, вiдвернувшись вiд дами в синiх рукавичках та ii супутника.

– А що, ти вирiшила стати пунктуальною?

Барбора не вiдповiла.

– Коньячку для зiгрiву? – спитав Борис.

Дiвчина заперечно похитала головою.

– Ти чого? – здивувався чоловiк. – Вирiшила зрадити своi звички?

Барбора кивнула.

– Так. І не тiльки звички.

– А кого ще? – грайливо поцiкавився парубок.

– Всiх. І тебе також.

Вираз обличчя Бориса змiнився. Погляд став холодним.

– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав вiн.

– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сiрi очi. – Це ти не змiнюешся! Все такий же! Сiм’я – робота – фiтнес-клуб i молода коханка. Але хтось же мае змiнюватися, щоб життя минало правильно та цiкаво. Ось я i вирiшила змiнитися. І життя свое змiнити. Сподiваюся, на краще! До речi, я вирiшила замiж вийти.

– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав ii запитаннями Борис, зовсiм не здивувавшись почутiй новинi.

– Ага, за нього! Ми через тиждень iдемо до Парижа.

– Новий рiк святкувати?

– Нi, в нове життя.

– То ти що, останнiм часом одночасно i з ним, i зi мною?!..

– Ти менi, до речi, колись також Париж обiцяв…

– Не все вiдразу…

– І не всiм одразу! – захихотiла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злiтав? І ваше подвiйне селфi на Ейфелевiй я у тебе на сторiнцi в фейсбуцi лайкнула. Ти помiтив? А вiн, мiй рудий клоун, без усiляких обiцянок заробив грошi i купив два квитки на автобус.

– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в ехиднiй усмiшцi.

Барбора помiтила на бульварi якийсь дивний рух. Вiдволiклася вiд спiврозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобiльник i немов забула про Бориса.

– Андрюсе, привiт! Я тебе бачу, тiльки не знаю, в якiй ти пляшцi? – звеселiлим голосом заговорили вона в телефон.

Борис ошелешено дивився на дiвчину.