Різдвяний сюрприз

Адже колись вона вирiшила, що дiд Йонас любить наливку, i стала робити ii з вишень, слив i малини. І дiд Йонас справдi полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як ii ж пирiжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодноi, з льоху, наливки теплий пирiжок – бiльшого задоволення для Йонаса й не iснувало.

А коли Северюте не повернулася з лiкарнi, все в iхньому життi з дiдом змiнилося. Час пирiжкiв iз яблуками минув i бiльше не повертався. Щоправда, в погребi ще стояло кiлька бутлiв iз наливками, i дiд щовечора навiдувався туди зi скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою.

Стара срiбна чарочка кудись згинула, i скiльки не намагався дiд Йонас, а знайти ii так i не змiг. У льох вiн вiднiс стiлець, щоб не пiдiймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собi скляночку, посидить, помiркуе.

Якось Рената перелякалася, коли раптом помiтила, що час наближався до пiвночi, а дiда ще вдома немае. У льох вiн пiшов близько сьомоi! Тринадцятирiчна на той момент дiвчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити.

Спочатку подумала, що дiдусь помер, i вiд жаху ввiмкнула по всьому будинку свiтло та забилася в закуток кухнi. Але потiм раптом подумала, що вiн мiг впасти зi сходiв i вдаритися або зламати ногу. І так лежить i чекае, коли ж онучка прийде йому на допомогу!

Нелегко було Ренатi змусити себе здiйнятися на ноги, але, врештi-решт, озброiвшись лiхтариком i взувши гумовi чоботи, вона таки вийшла з оселi. На порозi зупинилася i прислухалася.

Дзенькнув поруч ланцюг: iхнiй пес Барсас визирнув iз будки.

«Якщо не гавкае, отже, чужих немае!» – подумала Рената i пiшла смiливiше до льоху, пiдсвiчуючи собi шлях.

Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кiмнату з полицями обабiч стiн i нiшею для картоплi й iнших овочiв у кiнцi примiщення.

Дiд сидiв на стiльцi прямо пiд палаючоi лампочкою спиною до Ренати. Сидiв нерухомо, через що дiвчинка подумала, що вiн мертвий. Затамувавши подих, вона обiйшла його i присiла перед Йонасом навпочiпки, вдивляючись в опущене обличчя.

– Дiду, ти помер? – спитала переляканим голосом.

Голова Йонаса сiпнулася, пiдвелася. Вiн розплющив очi i тут же з його руки випала на пiдлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердiй, затоптанiй до блиску пiдлозi.

– Що? – вирвалося у дiда Йонаса.

– Ти не помер? – прошепотiла внучка.

– Я не помер, – захитав головою дiд. – Йонаси не вмирають.