Різдвяний сюрприз

Поки iхали по снiжнiй колii до асфальтовоi дороги, дiда Йонаса заколисало i вiн задрiмав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкiсть, боячись розбудити його. Чомусь захотiлося довезти його в дрiмотi прямо до ворiт костелу i тiльки там розбудити.

Думками Рената забiгла вперед та побачила, що буде далi цим святковим днем. Побачила овальний стiл уже без свiтлин батькiв i круглий столик – також. Побачила дiда, котрий нарiзае до снiданку товстi скибки копченого окосту i скибки чорного литовського хлiба, побачила великi святковi чайнi горнятка: червонi у великий бiлий горошок.

Дiд любив iх витягати «з особливоi нагоди», i цей випадок наступав тiльки один раз на рiк, на Рiздво. У думках Рената намагалася забiгти ще далi, в пiслязавтра, коли обiцяв приiхати Вiтас. Але туди Рената iх уже не вiдпустила, щоб не вiдволiкатися вiд дороги i думати про сьогоднiшнiй день, такий свiтлий i тихий, даруючи спокiй i внутрiшню радiсть, яку хотiлося зберiгати в собi довше i дiлитися нею тiльки зi найближчими. Ближчого за дiда Йонаса у Ренати нiкого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своiй дрiмотi та в машинi, як на човнi, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши пiд вiтер, що дме з боку Вiльнюса. Вiтер завжди або майже завжди дме з боку столицi.

Рената всмiхнулася своiм думкам, зрадiвши тому, що вiдволiклися вони вiд найближчого майбутнього i просто пiрнули в фантазii, що нагадують дитинство, ii дитинство.

Роздiл 12. Дорога на Ломжу.

Пiдляське воеводство

– Ну, тут я повертаю, – обернувся вiзник-поляк до Кукутiса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемнiе!

Кукутiс озирнувся назад. Побачив позашляховик iз увiмкненими фарами, що наганяв iх. Джип, не зменшуючи швидкостi, об’iхав вiз, що стояв на його шляху, i помчав далi. А праворуч за заснiженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв i виблискував срiблястим хрестом великий костел.

– Нi, дякую, – Кукутiс зiстрибнув на дорогу.

 – Пiду я ще трохи вперед. Та й тобi краще буде!

– Чому менi краще буде? – здивувався вiзник-поляк.

– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий грiх помiтив. Де переночую, там, бувае, й залишаюся…

– Що, поки не виженуть? – поляк зацiкавлено дивився в очi Кукутiсу.

– Нi-i, мене не виганяють… Просто перестають помiчати. Я до будь-якого обiйстя характером пiдходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрiзь у свiтi вдома.