Різдвяний сюрприз

 – Дуже багато. Майже дев’яносто.

Вони чули, як дiд вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи i брав цинковi цебра для снiгу. Чули, як грюкнули дверi.

До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будцi i тiльки його коричневий нiс стирчав назовнi.

– Ну що, песику? – спитала, присiвши навпочiпки, Рената.

Барсас пiднявся i вибрався неспiшно на снiг.

– Це Вiтас, – показала вiвчуру рукою Рената на хлопця в джинсах i синiй куртцi, котрий стояв метри за два вiд них. – Вiн умiе лiкувати собак i кiшок.

Вiн свiй! Пiдiйди! – останню команду вона вiддала Вiтасу.

І той сiв навпочiпки поруч, пiдсунув долоню пiд нiс Барсаса, щоб вiвчур «записав» його запах у список запахiв «своiх».

– То що тебе хвилюе, дiдусю? – спитав по-дружньому Вiтас, погладивши вiвчура по загривку. – Тобi скiльки рокiв?

– Йому тринадцять, – вiдповiла за собаку Рената. – Й останнiм часом вiн майже нiчого не iсть.

– Ха! – вирвалося у Вiтаса. – Та це вже граничний вiк! Що ж тут дивитися?

Однак усупереч своiм словам, Вiтас простягнув руку i м’яко штовхнув лежачого на животi Барсаса на бiк.

Вiвчур повалився, лапи вбiк простягнув, потiм стиснув. Вiтас взявся обмацувати пальцями живiт собаки, натискаючи на нього в рiзних мiсцях.

Барсас раптом заскиглив, i Вiтас вiдвiв руку, почекав iз пiвхвилини i знову натиснув на те ж мiсце. І знову собака заскиглив i спробував зiп’ястися на лапи.

– Лежи, лежи! Бiльше не буду, – заспокоiв тварину Вiтас.

Обернувся до Ренати.

– Знаеш, цьому собацi стiльки ж рокiв, скiльки й твоему дiдовi! Лiкувати його, навiть якщо це не просто старiсть i слабкий кишечник, не мае жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасi, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кiлометрiв вiд будь-якоi цивiлiзацii…

– То що ти скажеш дiдовi з приводу Барсаса? – спитала Рената.

Вiтас зiтхнув.

– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати iсти тiльки м’яку та теплу iжу i жодних кiсток! От i все!

Вiтас пiднявся на ноги i помiтив лiворуч трохи вiддалiк шiсть повздовжнiх горбочкiв iз частково визираючими з-пiд снiгу табличками.

– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався вiн.

– Там собаки дiдусевi похованi, – пояснила Рената, також пiднявшись на ноги i провiвши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шiсть собак у нього було вiд народження. Барсас – сьомий.

– Сьомий? – перепитав Вiтас. – Сiм собачих життiв – це й е одне людське. Гаразд.