П’ятеро

Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закрiпив цей опис формулою дещо несподiваною:

– Узагалi шарлатан; люблю шарлатанiв.

Зате про Торiка (його звали Вiктор), наймолодшого, Анна Михайлiвна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читае, ходить на гiмнастику, непогано грае на скрипцi, ввiчливий, залюбки послужливий: коли в матерi було запалення легень, а Маруся тодi була за кордоном, Торiк ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрi люблять суп iз локшиною, а е i такi, що люблять його з галушками. Це не просто, це двое характерiв. Локшина – дiло слизьке: якщо повезе, набереш цiлу копицю; але е й ризик, що усе зiслизне. А з галушками жодноi бентеги: бiльше нiж одну не виловиш, зате з м’ясом, i вже напевне. У нас Серьожа любить суп iз локшиною, а Торiк – з галушками.

Я довго смiявся, хоча чув цю притчу i ранiше, у багатьох версiях; але вiн дуже соковито все це виклав.

Я запитав:

– Тепер менi знайома вся галерея сiмейних портретiв, але Серьожа говорив, що е ще сестра – Лiка?

Анна Михайлiвна подивилася на чоловiка, а вiн – на пiдлогу, i сказав роздумливо:

– Лiка. Хм… Лiка – це не сюжет для розмови пiд час танцiв.

IV. Навколо Марусi

Незабаром я став частим гостем в iхньому домi; i при цьому, дивно сказати, попервах нiби й втратив з поля зору самих господарiв дому – матiр i батька i дiтей. Усi вони потонули у строкатiй i гомiнкiй товкотнечi Марусиних «пасажирiв»; минуло багато тижнiв, поки я крiзь це щiльне плетення стороннiх людей почав розрiзняти спочатку Марусю, а потiм i решту сiм’i.

У життi я, нi ранiше, нi потiм, не бачив такого гостинного дому. Це була не росiйська гостиннiсть, активно привiтна, ласкаво просимо. Тут скорiше доводилося пригадати слово з обряду еврейськоi Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та iсть». Пiзнiше я дiзнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, i це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»[32 - «Гость? Головой об стену!» (iдиш).

], тобто вiдкрий йому, гостю, дверi на дзвiнок, скажи: ось стiльцi, а ось чай i здобнi булочки: i бiльше нiчого, не пригощай його, не пiклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стiнку». Повинен зiзнатися, що це i справдi допомагало гостям вiдразу почуватись як удома.