П’ятеро

Це цiкаво: бiографiю сестер i братiв Марка, наскiльки вона пройшла в полi мого зору або вiдомостi, пам’ять моя зберегла, i зовнiшнiсть iхню також, включаючи навiть милi, але забавнi жiночi зачiски i сукнi того десятирiччя; а самого Марка я забув. Нi зросту його, нi носа його, нi оспiваноi Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уявi, виходять усе якiсь iншi люди – iнодi я навiть знаю iхнi iмена, iнодi нi, але знаю, що це не вiн.

Знаю це по очах: едина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колiр, але форму i вираз. Дуже круглi i дуже банькатi очi, добрi i прив’язливi i (якщо можна так назвати без образи) нав’язливi: зголоднiлий погляд людини, завжди готовоi не просто запитати, а саме розпитати, i всьому, що отримае у вiдповiдь, повiрити, поохати й здивуватися.

Перший раз ми поговорили вiд душi ще коли вiн був гiмназистом: вiн пiдсiв до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.

– Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу придiлити менi коли-небудь вечiр наодинцi? Цiлий вечiр?

– Можна, – вiдповiв я. – А дозвольте дiзнатися, про що йтиметься?

– Менi треба, – вiдповiв вiн, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну рiч: чого, власне, хоче Нiцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумiете, переконаний нiцшеанець.

Я не втримався вiд iронiчного зауваження:

– Це якось не в’яжеться.

Що ви нiцшеанець, давно менi казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Нiцше «хоче»…

Вiн анiтрохи не знiтився – навпаки, роз’яснив дуже щиро i по-своему логiчно:

– Я його намагався читати; у мене е майже все, що виходило росiйською; хочете, покажу. Я, взагалi, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного нiколи не можу зрозумiти; не тiльки фiлософiю, але навiть вiршi й белетристику.

Менi завжди потрiбен поводир: вiн ткне пальцем, скаже: ось воно! – i тодi менi вiдразу все вiдкриваеться.

Тут вiн трохи знiяковiв i додав:

– У сiм’i нашiй, i товаришi також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вiрю; але одне правда – я не з тих людей, якi мусять мiркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.