П’ятеро

А до Руницьких iдемо?

Цього Руницького я бачив у них уже разiв зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капiтана, звiсно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Вiн i менi, дiйсно, здався несподiваним елементом у iхнiй обстановцi. Дивиною росiйськi гостi в наших домах не були, хоча траплялися рiдко i важко аклiматизувалися, але то були адвокати, лiкарi, купцi, студенти – в якомусь сенсi своi люди. Моряка нiхто нiколи не бачив, окрiм як на палубах.

Маруся була в Марiiнськiй гiмназii з однiею з панянок Руницьких, потiм обидвi сiм’i жили поряд на дачi одного лiта, коли Олексiй Дмитрович мав вiдпустку; там вiн, здаеться, катав ii зi своiми сестрами на маленькiй яхтi, але i це його ще не «обгрунтовувало». Самi сестри бували в Марусi зрiдка, i взагалi дачнi дружби – не указ для зимових знайомств мiж людьми таких одне щодо одного екзотичних кiл. Вiн це вiдчував, наочно серед нас нiтився; Маруся втягала його в бесiду, вiн чесно намагався потрапити в ритм, нiчого не виходило; та й нам усiм при ньому було трохи незручно, немов це не гiсть, як ми, а спостерiгач. Був вiн непоганий пiанiст, i камiнь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарештi не треба розмовляти, i водночас розважаеш людей, як належить за ввiчливiстю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «бiльш не прийде», але вiн повернувся з Владивостока i знову прийшов, i ще знову.

Утiм, у них дома ми провели чудовий вечiр. Батька не було в живих, але за життя вiн був думським дiячем доброi епохи Новосельського[67 - Микола Олександрович Новосельський (1818–1898) – мiський голова Одеси в 1867–1878 рр.

Зробив дуже багато для розвитку мiста, зокрема, при ньому був побудований одеський водопровiд.]; ранiше був, здаеться, земцем; це вiдчувалось у клiматi сiм’i (тодi ще, звiсно, не казали «клiмат», але слово влучне), i ще далi за цим вiдчувалася садиба, сад зi ставом, старi алеi, липовi чи якi там мають бути; Бог знае, скiльки поколiнь покою, поваги, затишку, неметушливоi гостиности, коли гостi здалеку залишалися ночувати й було де всiх розмiстити… Культура? Я б тодi саме цього слова не сказав – надто тiсно в моему побутi було воно пов’язане з освiченiстю, чи, можливо, начитанiстю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдонi[68 - Леоне (Лев) Джиральдонi (1824–1897) – iталiйський спiвак (бас, потiм баритон) i вокальний педагог. З 1891 року до кiнця життя прожив у Москвi.