П’ятеро

] – не просто вмiння тримати виделку i ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалi «обряд харчування», ритуал складний, особливий для рiзного роду iжi й для кожноi обстановки, свято второваноi поколiннями гастрономiчноi традицii. Що виделка? Не диво, коли е виделка, дiяти так, щоб i дивитися було приемно. Тут не тiльки виделки не було, але вона й взагалi була б тут недоречна. Бублик семiтатi[19 - Бублик семiтатi – так в Одесi називали бублики з кунжутом (походження слова, найiмовiрнiше, турецьке).

]: Серьожа його не зламав, а розрiзав його по екватору, на два кiльця, намастив салом обидва розрiзи, зiшкрябав з глянцюватоi поверхнi кунжутне насiннячко, – рiвно, як досвiдчений сiвач на нивi, розсипав iх по салу, знову склав двi половинки i тiльки тодi, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв ii за хвiст i плиском, разiв десять, шльопнув ii об свiй лiвий пiдбор, пояснивши менi: «шкiра легше злазить». Дiйсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконалiше, нiж моя, хоча я над своею оперував за допомогою його ж фiнки; i я все ще пiдрiзав прозорi соленi шари на мiцних голках ii кiстяка, коли вiд його таранi давно лише масний слiд залишився на його пiдборiддi, на щоках й на кiнчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його рiзати на скибки: Серьожа поспiшно сказав менi: «Для мене не треба». Вiн узяв цiлу четвертинку, потримав ii перед очима, милуючись грою кольорiв, – i зник. Зник геть з очей. Передi мною сидiла гiмназична форма з маскою зеленого мармуру замiсть голови. Завидки взяли мене: я з боку вiдчув, що вiн у цей момент переживае. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як вiн у кавунi, – все одно, що заплисти надвечiр далеко в морське затишшя, лягти на спину i забути про все. Ідеал нiрвани, ти i природа, i бiльше нiчого. Заздрiсть мене взяла: я схопив iншу четвертинку i теж розпрощався з землею.

…Потiм прийшов той «один з обжорки», i я мимоволi подумав по-берлiнськи: «so siehste aus»[20 - Так i виглядае (нiм.

)]. Серьожа його вiдрекомендував: Мотя Банабак. Тому було рокiв двадцять, але, попри рiзницю в роках, це були, мабуть, нерозлучнi друзi. По дорозi назад я заснув i iхньоi бесiди не чув; але все iнше я згадав коли, пiсля театру, сидiв за горнятком схiдноi кави i блюдцем сiрського рахат-лукуму в улюбленiй грецькiй кав’ярнi на розi Червоного провулка.

ІІІ.