Коли молот зустрічається з ковадлом

Вiн раптом став звичним жителем мiж нас. Нахабно селиться в кожнiм домi, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.

Тож я й подумала, що лiпше, певне, вилити комусь душу, бо менi теж весь час страшно, а подiлитися нема з ким. Ранiше в мене була Даринка, та ii не стало трохи менше нiж рiк тому. І досi не можу стримати слiв, коли згадую ii.

Вiйна ще тiльки починалася, нiмцi зайшли село громити. Ми з Даринкою в лiс помчали. Заховалися пiд ялицею. Вiдчувала, як ото в тiй казцi, наче надi мною лiтають злi-презлющi гуси-лебедi, забрати хочуть та вiднести свiт за очi.

Кружляли люто над селом, i скрiзь були плач та крики. Я хотiла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.

А гуси-лебедi вiдкружляли-вiдгудiли над селом та й полетiли, в наш бiк смерть несучи. Вона оселилася тут i була поруч. Їi подих був гарячим, наче розпечена пательня, ii кроки озивалися розривами гранат, а поруч iз нею, як вiрний пес, бiг страх. Вiн приблудився до наших осель, але замiсть того, щоб дарувати тепло i ласку, постiйно гарчав i шкiрив своi iкла.

Я сильнiше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тодi здавалося, що не було рiднiшоi iстоти, нiж та деревинка, яка сама в очiкуваннi смертi рятувала нас.

Та Даринка поглянула на мене, очi ii були великi-великi, чорне волосся вибилося з-пiд хустки.

– Треба заховатися, пiд тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалiк, – вибухи скоро дiстануться сюди.

– Я не пiду, – тiльки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тiльки разом з цiею ялицею, я ii не покину!

– Та чи ти здурiла? – почула я, мов крiзь пелену. – Помреш же! Пiшли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою i знов прилипла до ялицi.

– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-пiд гiлочок-рученят i, видно, вирiшила, що той залiзний птах трохи вiдлетiв. Тодi вона швидко-швидко перебiжками сховалася пiд дубом.

Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всмiхнулася i махнула менi рукою.

А далi – яскравий спалах, дим, непереборний дзвiн у вухах i чорна яма на мiсцi дуба… на мiсцi, де всмiхалася моя Дариночка.

Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от цi слова, а пелена очi знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…

Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато iм не вiрять.