Коли молот зустрічається з ковадлом

Я сама чула, як казали батько матерi, що то Спиридон продався, коли йому пообiцяли нiмцi, що його дочок-красунь нiкуди не заберуть.

А ще тато завжди кажуть, що треба жити, i не здаватися. Розумнi вони, тато мiй, скiльки побачили в свiтi, скiльки знають. Вони ще на минулiй вiйнi воювали. Їi, здаеться, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калiкою, пiсля того з мамцею обвiнчалися. Не любить тато про ту вiйну розповiдать, каже, що то – лиш кров i сльози, i бiльше нiчого. Зате завжди розказував про те, яких рiзних людей там зустрiчав.

Так от пiсля того, як вони з моею мамцею Катериною повiнчалися, через рiк з’явився мiй старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронтi служать. Нiколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моiх братикiв на вiйну. Тарасик завжди був добрим та нiжним, то й вiн сльозу навiть пропустив, обiйняв матiр та й каже: «Не плач, скоро повернемося».

А батько мiй тодi теж засумували, але з iншоi причии: бо його не беруть до армii через ногу.

«Ех, синочки», – каже, – «якби мiг, то замiсть вас би пiшов-полетiв, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка лiт тому».

Пiшли вони, отак i залишилося тепер нас четверо у батькiв: сестра моя старша, Наталка, iй уже 17 лiт скоро буде, я, та двое молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двiйко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами.

А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми першi його зреклися.

Коли прийшли совети, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч i малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас пiдтримували, та були й такi, що одцуралися всього…

Пам’ятаю, iду я до школи, а тiтка Одарка так хотiла в якусь iхню партiю, що привселюдно викидала iкони в рiчку. Пригадую, як пливли вони, тi образки, а разом з ними – i совiсть людська, i вiра.

От Боженька нас i покинув.

«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, i цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, iконку при собi носять i, щоб нiхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вiрять мамця, що у нашому домi Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяемо, хоч i нiкому про то не говоримо.

Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна.