Коли молот зустрічається з ковадлом

Школу так i не закiнчила, бо вiйна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, i мамця казала, що як вiйна скiнчиться, то вiддасть мене далi до школи. А я так хочу! Бо вчитися цiкаво. Скiльки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплюе!

Навчителька наша, Людмила Іванiвна, багацько розказувала… Ех, шкода ii… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очi зеленi, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…iнтелiгентна.

Вона до нас зi самого Львова приiхала, у село наше.

Дуже багато розказувала про iншi землi цiкавi. Та найбiльше про те, що там, в тому краi де тече рiчка з чудною назвою Днiпро, теж живуть украiнцi. І нам з ними треба об’една- тися.

Вона навчила нас всьому-всьому, а менi подарувала навiть невеличку книжечку, називаеться «Кобзар». Але дуже попросила нiкому того не показувати. Я навiть мамцi про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони менi вiддали, i сказали, щоб я ii берегла.

Багато вони бачили, мiй тато, i теж говорили, що ми – украiнцi. Що як була Велика вiйна, так добре було помiж тих австрiяк, поляк та чехiв зустрiти того, хто тою ж мовою розмовляе, того, хто живе як ти, i традицii схожi мае, i усвiдомити нарештi, що то ми – единий нарiд.

Про це i навчителька наша трохи розказувала, але бiльше не говорила, видно, все ж боялася властi. І так чекала, чекала, що то украiнцi об’еднаються. А коли в 39-му роцi прийшли совети, вона радiла неймовiрно.

Пам’ятаю, що плакатiв було багато рiзних, i вони показували, що нас прийшли визволяти iз польського гнiту… І вона повiрила…

А коли прийшли совети, то бiльшiсть iз нашого села пiшли зустрiчати iх хлiбом-сiллю. У нас така красива статуя Божоi Матерi була на краю села. Ото туди й пiшли iх зустрiчати. А Людмила Іванiвна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, i де то вона тiлько його ховала? Так i зустрiчали iх… Бо то ж тепер украiнцi об’еднаються.

А я тодi, хоч i барзо мала була, але теж хотiла з ними пiти. Та батько мене не пустили. І нiкого з наших не пустили. Тiлько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотiла пiти. Тепер то вже розумiю, як мiй тато були правi.

Через два днi пiсля того вивезли нашу статую Божоi Матерi, а ще десь бiльше нiж за пiв року забрали i Людмилу Іванiвну.