Феноменологія духу

Людина стае людиною для себе лиш у формi розвиненого розуму, що зробив себе тим, чим вiн е в собi. Тiльки це становить ii реальнiсть. Але й сам цей результат – проста безпосереднiсть, бо е самоусвiдомленою свободою, що полягае сама в собi й не вiдсувае вбiк i не лишае там суперечностi, а примирюеться з нею.

Сказане можна висловити й по-iншому, сказавши, що розум – це доцiльна дiяльнiсть. Пiднесення так званоi природи над хибно сприйнятим мисленням, а передусiм вiдкидання зовнiшньоi доцiльностi позбавили довiри форму мети взагалi.

Але, бо й Аристотель визначав природу як доцiльну дiяльнiсть, мета – це безпосередне, непорушне, нерухоме, саморушiйне; отже, це суб’ект. Коли взяти абстрактно, сила, яка спонукае його рухатися, – це буття для себе, або чиста негативнiсть. Результат лише тому такий самий, що й початок, бо початок – це мета; або: реальне лише тому таке саме, як i його поняття, бо безпосередне мiстить у собi (як мету) самiсть або чисту реальнiсть. Досягнена мета, або сутне реальне, – це рух i розгорнене становлення; але саме цей неспокiй – це самiсть, i вона через те тотожна безпосередностi та простотi, властивими початку, що е результатом, поверненням до себе, а це повернення до себе якраз i е самiстю, а самiсть – це тотожнiсть i простота, пов’язанi мiж собою.

Потреба уявляти абсолют як суб’ект виявляеться в таких твердженнях, як «Бог – це любов», або «моральний свiтовий лад», «любов» i т.

 iн. У таких твердженнях iстину просто проголошують суб’ектом, а не репрезентують як процес самовiдображення в собi. Такi твердження починаються зi слова «Бог». Сам по собi це позбавлений значення звук, проста назва; тiльки предикат сповiщае, що це, е його змiстом i значенням; пустий початок стае реальним знанням лише тодi, коли твердження мае такий кiнець. Тiею мiрою, якою ми дотримуемося такоi думки, чому б i справдi не говорити тiльки про вiчне, моральний свiтовий лад i т.  iн., або, як чинили давнi, про такi чистi уявлення, як буття, едине тощо, тобто про те, що мае значення, не додаючи позбавленого значення звуку. Але це слово вказуе, що утверджене не буття, чи сутнiсть, чи взагалi щось загальне, а щось вiдображене в собi, певний суб’ект. Проте водночас тут не стверджено, а тiльки припущено, що абсолют виступае як суб’ект.