Феноменологія духу

Природна свiдомiсть засвiдчуе, що вона е тiльки поняттям знання, тобто е нереальним знанням. Та оскiльки вона безпосередньо вважае себе радше за реальне знання, цей шлях мае для неi негативне значення, i те, що е реалiзацiею поняття пiзнання, означае для неi радше втрату самоi себе, бо на цьому шляху вона втрачае свою iстину. Через те цей шлях можна трактувати як шлях сумнiву чи, власне, як шлях розпачу: адже на ньому трапляеться не те, що звичайно розумiють пiд сумнiвами, тобто вiдсахування вiд тiеi або тiеi начебто iстини, результатом якого згодом е зникнення сумнiвiв i повернення до iстини, тож зрештою питання постае таким, як i перед тим.

Навпаки, цей шлях – усвiдомлений погляд на неправду з’явлюваного знання, для якого найреальнiшим е те, що насправдi е радше тiльки нереалiзованим поняттям. Ще й з цiеi причини цей цiлковитий скептицизм – аж нiяк не те, що ним, як здаеться поважному прагненню дiйти до пiзнання та науки, воно устаткувало себе, щоб бути спроможним виконати своi завдання, а саме: рiшучiстю не покладатись у науцi на авторитет думок iнших людей, а перевiряти все самому i дотримуватись лише своiх переконань; ба навiть бiльше: самому все створювати i вважати за iстину тiльки власнi дii. Низка форм, що iх проминае свiдомiсть на цьому шляху, – це радше докладна iсторiя освiтнього пiднесення самоi свiдомостi до рiвня науки. Та рiшучiсть репрезентуе цей освiтнiй процес у простiй формi намiру як безпосередньо здiйсненого й виконаного, а цей шлях, на вiдмiну вiд того абстрактного намiру, або ж неправди, е реальним здiйсненням цього процесу розвитку. Дотримуватися своiх переконань – це, хай там як, щось бiльше, нiж покладатися на якийсь авторитет, але при переходi вiд покладання на чийсь авторитет до покладання на своi переконання не конче змiнюеться змiст думки, якоi дотримуються, i не конче помилка поступаеться iстинi. Якщо, дотримуючись певноi системи та упереджень, покладатися на авторитет iнших людей або на своi переконання, вся рiзниця полягатиме лиш у тому, що людинi, яка покладаеться на своi переконання, властива зарозумiлiсть. Натомiсть тiльки той, хто спрямовуе скептицизм на ввесь обсяг свiдомостi в ii з’явлюваному виявi, робить дух придатним перевiряти, що таке iстина, коли з розпачем дивиться на так званi природнi уявлення, гадки й погляди, яким байдуже, називати iх власними чи чужими, i якими свiдомiсть, що безпосередньо береться до перевiрки, ще досi сповнена й загальмована i через те й нездатна до того, за що намiряеться взятися.