Феноменологія духу

Повнота форм нереальноi свiдомостi буде породжена саме необхiднiстю послiдовностi та взаемозв’язку цих форм. Щоб зробити це твердження зрозумiлим, можна загалом наперед зауважити, що пояснення неправдивоi свiдомостi в ii неправдi – не просто негативний процес. Такий однобiчний погляд на нього загалом властивий природнiй свiдомостi, а пiзнання, що робить таку однобiчнiсть своею сутнiстю, – це пiзнання форм незавершеноi свiдомостi, яке зазнае поразки на самому шляху дослiдження й постане там перед нами.

Такий погляд – це скептицизм, що завжди бачить у результатi тiльки чисте нiщо i абстрагуеться вiд того, що це нiщо безперечно е нiщо того, з чого воно з’явилось як результат. Але нiщо як нiщо того, з чого воно походить, – це фактично справжнiй результат; отже, це нiщо визначене i мае змiст. Скептицизм, що закiнчуеться абстракцiею нiщо, або порожнечею, не може просунутися далi вiд цього, а мусить чекати, чи не постане перед ним щось нове – щоб знов укинути його в ту саму порожню прiрву. Натомiсть якщо розумiти результат таким, яким вiн е насправдi, тобто як визначене заперечення, то, таким чином, безпосередньо постае нова форма; в запереченнi вiдбуваеться перехiд, завдяки якому проходження крiзь повну послiдовнiсть форм свiдомостi вiдбуваеться само собою.

Проте мета зафiксована для знання з такою самою необхiднiстю, як i послiдовнiсть процесу проходження; мета стоiть там, де знанню вже не треба виходити за своi межi, де воно знаходить само себе i поняття вiдповiдае об’ектовi, а об’ект поняттю.

Отже, перехiд до цiеi мети теж невпинний, i на жодному промiжному етапi годi знайти задоволення. Те, що обмежене природним життям, не спромагаеться вийти само собою за межi свого безпосереднього буття, проте щось iнше, нiж воно, виводить його за цi межi, i це виривання назовнi i е його смертю. Проте свiдомiсть сама для себе е своiм поняттям, i тому вона безпосередньо трансцендуе обмежене i, оскiльки це обмежене належить iй, трансцендуе й себе. Поряд з одиничним у ii очах одразу постае й потойбiчне, навiть якщо це потойбiчне, як-от у просторовому спогляданнi, мiститься лише бiля обмеженого. Отже, сама свiдомiсть заподiюе насильство над собою: занапащае свое обмежене задоволення. Вiдчуваючи це насильство, страх перед iстиною цiлком може вiдступити i намагатися зберегти для себе те, чому загрожуе втрата.