Чорт зна що. Запропаща душа

Тут – вся половина церкви, вiд верху до низу, яскраво блищить, як снiг морозноi мiсячноi ночi; на другiй сторонi – купи садкiв, повиснувши важким галуззям, грiють на мiсяцi свое кругле верховiття; а там – за розваленим млином, на якому тiльки оголенi крокви невиразно бовванiють у присмерку, щось синiе й тьмяно свiтиться. Далеко-далеко потягнулась ця сиза смуга: то став – наше сiльське море. Над ставом густо розрослись величезнi, сивi верби; вони щiльно облягли його, дивляться в його воду, повиваються ранком його туманами, вмиваються увечерi його росою й потопають у ньому своiми дрiмливими вiтами.

З-за верб виднiють гуральнi, промiж верб свiтиться iнодi вiкно якоi-небудь вiдлюдноi хати, i чудовим вiдсвiтом грае в глибокiй водi; начеб огненна мiтла висить на гiлцi дерева й б’е вниз, розкидаючи iскрами. А мiсяць серебрить холодну воду й напускае на неi тьмяну синь.

У такi чудовi ночi голоснi пiснi не втихають у нас по всiх вулицях, iм щось вiдголошуе на ставу, начеб русалки, випливши погуляти при мiсяцi, пiдроблюються пiд людськi пiснi.

Порою пронесеться шумний гурт скрипок i бубнiв з далекого кiнця вулицi, i слiдом за цим промчить юрба гультяiв: вони кружляють, вони змiшуються, як танок нiчних духiв, i немов летять, немов пливуть у повiтрi. Так проходить цiлiсiнька нiч i коли мiсяць, зарум’янившись i збiльшившись за нiч, стане сiдати над димчастою водою й кине вiд себе багряну смугу вздовж усього ставка, тодi тiльки розходиться гульлива молодь хропнути з годинку й набратися у снi нових сил i веселощiв на завтрашнiй день.

У людей поважних е свое дiло, не таке привiльне, але не менше iм утiшне. Вийшовши з церкви, вони заходять додому взяти хлiбець, i вирушають у гостi до родичiв, до приятелiв, до знайомих. Там шумлять веселi розмови, червонiють наливки, носиться запашним паром варена; там напiдпитку заходяться коло журавля, затiють i чеберячки, i чого не повигадують. Розповiдати про все це буде довга iсторiя, а в мене е друга. Саме хочу я розповiсти вам, яка притичина сталася з воронiзьким козаком Бурдюгом на Зеленi свята.

Кожний знае, що за нашим християнським звичаем треба святкувати ввесь клечальний тиждень, i що робота, зроблена в свято, нiколи на добре не пiде. Хiба мало бувае прикладiв, коли грiм палив стоги сiна, що його накосили або нагромадили святочного дня! А в одного козака, на самого Палiя, зайнялися на возi копи, насилу бiдний встиг випрягти воли, а то б розлучився з ними навiк.