Чорт зна що. Запропаща душа

Заплющивши очi, я гнав конi; але мимохiть бачив, як русалки, повиснувши на верхiв’ях берез, учепившись за довге вiття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються пiд ноги коням, а конi летять, мало не вискочать iз шкiри. Вже б давно пора виiхати з лiсу; але дорога начеб витягнулась удвое.

Нарештi яскраве свiтло ослiпило менi очi; i коли я прозрiв, передо мною показався Воронiж: сонце стояло на заходi, на вулицях люди, i я не опам’ятався, як влетiв на подвiр’я.

Пiд час розповiдi Бурдюгова жiнка сидiла замислившись i втопивши очi в землю, дивувалась з чудноi подii.

– Так, – сказала нарештi вона, – страшно! – i, пiдвiвши очi, побачила, що нiкого в хатi нема; дерев’янi тарiлки, ложки, хлiб – розкиданi на пiдлозi; каганець блимае i з кожним блимком гасне; нiч, стiни, вiкна – все вкрито червоним свiтлом i дрижало; крiзь вiдчиненi в другу хату дверi чорнiла страшна темрява.

Жах i холод пройняв усе ii тiло, вона закричала й кинулась з хати. На вулицi хтось схопив ii за руку й питав:

– Чого ти кричиш, кумо?.

Бурдюжиха пiзнала свою сусiдку; розповiла iй усю подiю i просилася переночувати в ii хатi. Довго розпитувала й дивувалась сусiдка, потiм сказала:

– Слухай, сестро! Тепер чоловiк мiй п’яний i не дасть спокою нi менi, нi тобi; а коли хочеш, лiзь на хату, там заснеш спокiйно: там е постiль; може й я до тебе прийду.

Бурдюжиха залiзла по драбинi на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сiрiти ранок, почулось iй крiзь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очi, що сама сидить на вишнi в своему садку, а пiд вишнею плаче маленький ii син i ввесь тремтить вiд ранкового холоду!

Послухайте тепер, що було в цей час з Бурдюгом.

Коли доказав вiн до того, як козаки зробились незнайомими людьми, йому й синовi привидилось, що цi самi люди сидять мiж ними за столом, i вони побiгли. Але ось ще дивнiше: хоч Бурдюг i розповiдав про русалок та iнше, а тим часом усе це з ним було саме так, як розповiдала другого дня жiнка. Вибiгши без шапки на вулицю, довго не знав Бурдюг, що йому робити: повернутись додому – страшно; а йти до кого-небудь на нiч i розповiсти про свiй переляк – соромно. Тут хтось ударив його по плечу.

– Здоров, куме!

– Здорово був, Кiндрате! – вiдповiв Бурдюг.

– А куди це ти розiгнався?

– Та ось наскучило сидiть вдома. Хотiв було пройтись до когось, та й сам не знаю, – каже Бурдюг, намагаючись свiй тремтючий голос зробити спокiйним.