Чорт зна що. Запропаща душа

 – «Добридень!» – «Добридень!» Слово за слово i не помiтив я, як опинились ми бiля хутора й кiнь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловiка треба прийняти! Пiднiс я iм по чарцi настоянки i почастував медом. – «А я ось, – кажу, – приiхав убирати з пасiчником сiно. Хоч воно тепер ще й свято… ну, та Бог простить: така робота – та ж гульня!» – «Ось i до речi, – сказали козаки, – все одно нам нiчого буде вдома робити; ми вам допоможемо». – Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копицi раз у раз виростають одна за одною.

Що треба було б цiлий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевнiсть у менi якась взялась: що це за диво? Руки самi так i машуть. Дивлюсь на козакiв: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скiнчили роботу. Побачивши, що дiло наближаеться до кiнця, я звелiв пасiчниковi варити кашу. Не встиг оглянутися – сiно все складено як слiд, i дiд уже знiмае казанок з триноги.  – «Що за лихо! – подумав я, – чи менi все так здаеться, чи справдi тут щось недобре втрутилось!» Ось громадiльники, поклавши на плечi граблi, пiдiйшли до казанка й почали пiснi; а слiдом за ними заспiвав, здавалося, ввесь лiс: берези почали похитуватись i пiдводити тоненьким голоском, дуби зашумiли басом, а сосни так i сопiли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадiльникам, показуючи на лiс. – «Вiтер!» – вiдповiли громадiльники й засмiялись; i в далекому степу теж залунав смiх, начеб цiла громада козакiв зареготала. І раптом вiдлiг у мене вiд голови туман, i все стало менi здаватися звичайним. Випивши по чарцi, стали ми полуднувати. Тут знов очi моi почали дивитися, як крiзь сито, i менi здалося, що дерева зiйшлись коло нас у коло, нахилились i заглядають у казан. Подивився я на козакiв: сидять незнайомi люди; на них якесь дивне убрання – москалi не москалi, нашi не нашi; сказать би рядичiвськi нiмцi – так нi ж! тi все-таки до людей подiбнi; а цi бог зна що!. . Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на головi заворушилось; як навiжений скочив я, – i менi здавалося, що все скочило за мною i ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сiв на воза, погнав конi. По коренях, по пеньках понiсся я без пам’яти. І враз – небо потемнiло, крiзь дерева блиснув мiсяць i зiрки. У лiсi щось вие, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш.