Чорт зна що. Запропаща душа

– Але ж довкола палацу тече рiка i вартовi стоять бiля пiднятих мостiв! Якщо тебе побачать i впiймають, то приведуть до хана, на мосту перед палацом вiдiтнуть голову, зашиють тебе в мiшок та так безголового й кинуть у воду!

– Ба нi, таки пiду, – стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

– Та зачекай, буйна голово! Ми тебе знову винесемо у скринi в сад i вiдчинимо хвiртку. Ану ж знайдеш у городi якого-небудь жида: вiн тебе й вивезе на таратайцi пiд мiшками!

І, запакувавши його знову до скринi, жiнки понесли ii темними переходами i сходами, поки не опустили десь у кущах.

Явтух пiдняв вiко i подивився довкола…

Мiсяць уже опустився за гору, i рожева смуга на протилежних околицях мiста виднiлася з-за плескатих дахiв. У повiтрi свiжiло. Роса виблискувала на листi й пелюстках, тополi перемовлялися з вiтром, а в небi тяглися тоненькою ниткою бузьки… Явтух протер очi: що це таке? Перед самим його носом знову стоiть вчорашня руда старушенцiя.

– Не журись, козаче! – каже вона.

 – Дай лише менi знайти i добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

– Кого знайти? Якого клишоногого?

– Та чорта! – аж заскрипiла зубами вiдьма. – Того клятого бузувiра! Вiн тепер якраз замкнувся в млинi з твоею судженою i сидить там, оситник пулькатий!

– З моею судженою? – скрикнув Явтух. – Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як нi, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину вiдьми, Явтух стис ii колiнами, скинув з себе жiночу хустину i, закасавши рукави, пiдняв м’язистi кулаки.

Вiдьма спочатку похитнулася i затупцяла на мiсцi, але поволi випросталась, пiдстрибнула i стала пiднiматися з ним у повiтря. З вiкна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грiзно змахнула в повiтрi, але Явтух iз вiдьмою були вже далеко-далеко…

Явтух лише дивувався, як вiдьма, не рухаючи нi руками, нi ногами, летить, наче хмара пiд вiтром.

Вони вже були так високо, що iще на всiй землi сiрiли сутiнки, а вже вдалинi виднiлася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

– А яке ж то озеро, тiтонько? – спитав Явтух.

– Се астраханське море. Там багацько солi, а ще бiльше доброi таранi i рiзноi риби.

– Е! – вiдсахнувся Явтух.

Просто в очi йому налетiла легка прозора хмаринка, i вiн щез у нiй, наче у хвилях срiбного серпанку.