Чорт зна що. Запропаща душа

Коли вилетiв знову на свiт, на волоссi його i сорочцi заблищали краплi роси, а хмарка далеко-далеко внизу синiла маленькою цяткою…

Коли вже свiнуло, Явтух побачив раннiх жайворонiв, що тремтiли в повiтрi срiбними крильцями. Очка iхнi ще були заплющенi, а вони в свiтлому повiтрi, напiвсоннi, вже славили своiми пiснями сонце.

З комина сiльськоi хати вилетiв у срiбнiй одежi свiтлий дух, тримаючи в руках непорушну дiвчину.

– Що це таке? – спитав Явтух.

– Янгол Божий забирае в небо душу щойно померлоi дiвчини!

«Чи ж не моя це Найда?» – подумав Явтух, але, придивившись, заспокоiвся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попiд хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собi ранкову страву. Явтух хотiв було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

– Ой, а це що таке? – сполошився парубок. – Наче жар палае? Може, то чумаки лiс пiдпалили?

– Се город Киiв, а в ньому так золотi банi соборiв горять!

«Ого! – подумав Явтух. – Яке ж пишне мiсто Киiв! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовiстять?» І вiн ще уважнiше почав приглядатися до того, що вiдбувалось внизу.

– Послухай… як там тебе… Мавра Онуфрiiвна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулицi. Чи це не ярмарок, часом?

– В Киевi кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! – вiдказала вiдьма. І полетiла ще швидше.

– Ну, а це що за диво витанцьовуе?

– А то танцюють баби нехрещенi, виходять кожного ранку на свiтаннi з розпущеним волоссям на високi могили й зустрiчають сонце.

– А то ж як?

– А так, що першi пiвнi вже давно проспiвали. А до третiх треба все скiнчити.

– А оце там що за срiбнi стрiчки, наче змii по лугах в’ються?

– То, козаче, рiки Дiнець i Торець з молодшими братами своiми. То рiки, на яких живуть щастя й заможнiсть, на яких нiколи не було нудьги i де нiхто не знав, що таке брак вареникiв та горiлки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський лiс помчали iм назустрiч.

– Тихше! Тихше! – кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла бiля самоi мiрошниковоi хати.

– Нiчого, хлопче, сиди лишень тихо! – вiдповiла вiдьма i, мов пiр’iна, опустилася на землю бiля порога хати. – Тепер злiзай з мене i вiдчини дверi. Твоя дiвчина iх перехрестила, i я туди не ввiйду!

Явтух зiскочив на землю i взявся за клямку, але вiдьма його спинила:

– Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку.