Чорт зна що. Запропаща душа

То ти його не буди, а йди просто в комору i виведи звiдти свою дiвчину. А з клишоногим я вже сама собi раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але вiдчинити дверi не наважився – адже там спала його суджена, мiг ii сполохати. Вiн припав губами до шпарини i тихенько покликав:

– Найдо! Найдусю! Вставай!

– Хто там? – спитав ледь чутний голос.

– Я, Явтух… твiй Явтух, моя кралечко!

– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився i дверi тихо скрипнули.

Молодята кинулися одне одному в обiйми.

– Який же ти чудний, Явтусю, в цiй одежi!

– Нiчого, моя зiронько, пiдемо звiдси. Потiм тобi все розповiм.

Тiльки тепер, виводячи дiвчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столi, звiсивши рогату голову. Щойно вийшли на ганок, як вiдьма у ту ж мить стрибнула до хати i звiдти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана вiдьма виволокла за чуба удаваного козака…

– Ось я тобi, стерво! – вищала вона, трiпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон трiпають.

 – Ось я тобi! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дiвками не вганяеш!

– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалiбно сатана, набравши знову свого природного вигляду.

– А ось тобi! На! На! За дiвками?!

Град кулакiв сипався на сатану, i не знати, що б далi було, якби не прокричали пiвнi й вiдьма, ухопивши свое горе за хвiст, не злетiла в повiтря й не зникла в туманi…

– Ось тобi й на, – усмiхнувся Явтух, пригортаючи Найду.

 – Так йому й треба, вражому синовi! Чи ти ба, як обое чкурнули! Чисто тобi, мов жиди з краденим индиком!.. Ох i нiчка! Хай iй грець!

– Еге, – згодилась Найда.

– Але де ж ти був увесь час?

– В Криму був!

– Як у Криму? В самiм кримськiм царствi?

– У кримськiм царствi.

– Любить брехати хлопець! А несамохiть таки повiриш, що вiн з Криму вернувся, – проказав за iхнiми плечима басуватий голос. – Несамохiть повiриш пiсля всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися – на возi сидiв старий мiрошник i, задерши голову, дивився в небо.

– Зникли, бiсовi дiти! – похитав вiн головою, втративши в небi й слiд по непроханих гостях.

– Ох, я вам iсторiю розповiм, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку iсторiю, що ви за свое життя не чули! Тiльки вiддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи вiдповiдi. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очi.