Чорт зна що. Запропаща душа

Та так i стали, як укопанi: зi всiх вiкон бухнуло полум’я, полетiли палаючi полiна, i вiдновилася шалена кам’яна канонада. Сурмач дав вiдбiй, i ми з опаленими i частково потовченими обличчями мусили вiдступити, хоч i не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невiдомим i невидимим ворогом.

Щойно ми вiдступили, i пожежа, i канонада самi собою припинилися, а дiм i далi не постраждав.

Гостi з Харкова роз’iхалися, комiсiя, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку.

Простояли ми ще днiв шiсть. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пiв доби сидiти на конях без дiла та ще весь час будучи напоготовi: що ще та лиха сила може вчудити.

Нарештi один солдат не витримав та й каже: «А пiду я, братцi, туди, до неi, все одно пропадати доведеться!»

Пiшов. Наближаеться до ворiт – нiчого, зайшов на двiр, потiм у дiм i за кiлька хвилин весело кричить в вiкно: «Братцi, пiшла! Далебi пiшла!»

Спiшились кiлька чоловiк, пiшли.

І справдi – пiшла.

Тодi ж було ретельно обстежено усi примiщення, стiни, чи нема якого пiдземного ходу. Але нiчого нiхто не знайшов. Тодi згiдно наказу рознесли той дiм по камiнчику – i знову нiчого пiдозрiлого. Тим дiло й закiнчилося.

Зоставалося пустище з купою цегли, повз яке нiхто з селян не вiдважувався затемна нi пройти, нi проiхати.

Потiм я не раз задумувався, що ж то було? І звiдки цей град камiння брався, якщо в селi камiння не було нiде? Звiдки бралися тисячi головешок, якщо дiм цегляний, а нiчого дерев’яного не було пошкоджене?

Нечиста сила – та й годi.

Проклята скрипка

1

Спекотне червневе сонце почало хилитися до верхiвок двох старих дубiв, коли до моеi хати пiдiйшов незмiнний супутник полювання Трохим з довжелезною рушницею. Ця чудова iталiйська рушниця з 1779 року мала свою iсторiю i славилося серед лiсових браконьерiв дальнiстю пострiлу.

А незабаром ми заглибилися в лiс, увесь пронизаний гарячими променями лiтнього сонця.

В повiтрi чувся солодкий запах недавно скошеноi на лугах трави i дув свiжий рiчковий вiтерець. Зблиснув Здвиж, увесь зарослий кучерявими кущами лозняку, i пролунав виск старого колеса водяного млина. Ідучи вузькою греблею, я помiтив хлопчика рокiв чотирнадцяти, що нерухомо стояв з тонкою лозиною в руцi. Нiколи в життi не зустрiчав я непоказнiшого i сумнiшого сотворiння. Худе тiло хлопчика ледве покривало жалюгiдне лахмiття.