Чорт зна що. Запропаща душа

– Брешеш, – каже, – не ти мене, а я тебе вижену!

Частенько доводилося голодувати його сiм’i, а вiн водно не пiддаеться. З весни 63-го стало ще гiрше. Якось вiдчинилися дверi в льосi i вилiзла звiдти дiжка з огiрками, крутнулась у повiтрi, та як гримнеться – на друзки, а огiрки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилiзае дiжка з капустою, а за нею i все решта, що в льосi було, нiчого з запасiв не залишилося.

А майор знай тiльки твердить: «Брешеш, не здолаеш, з голоду здохну, а не пiду, не пiддамся такiй-сякiй капостi».

Врештi справа дiйшла i до поважнiших збиткiв. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печi дрова, то вугiль так i летить на всi боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навiть таки пожежа спалахнула.

– І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти менi вогонь, а я тобi воду. Ще побачимо, чия взяла.

Та ба – боротьба виявилася не пiд силу. Вночi вибухнула друга пожежа, i бiдний майор втратив усе свое майно та й сам ледве ногами накивав.

А будинку нiчого не зашкодило.

– Ну все, – зiтхнув вiн, – здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.

Написав бiдолаха донесення, послав начальству i найняв iнший будинок. У вереснi 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дiм i нiкого звiдти не випускати. Поставили пiв ескадрону крокiв за сто довкiл дому на конях в бойовiй амунiцii. Через пiв доби – змiна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби – нiчого, все тихо i з дому нiхто не виходить.

На п’ятий день наiхало з Харкова начальство, губернатор, архiерей, слiдчi, полiцiя i комiсiя з кiлькох унiверситетських професорiв.

Ну, думаю, кiнець загадцi, прибули люди науки, вони то швидко таемницю розкриють та вивiльнять нас вiд безглуздого вартування.

Ясно, що тут збiглося чимало роззяв з усього села.

Ото почався молебень. Почався, та вiдразу й закiнчився. Першим дiлом з рук протодиякона вирвалося кадило i стало кружляти над головами присутнiх, а потiм настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумiлий сильний гуркiт i з подвiр’я зачарованого будинку вилетiв град камiння, нацiлений так спритно, що кожен камiнь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди.

Однi бiгом, iншi повзком кинулися тiкати, i перед домом зосталися тiльки ми, улани, в кiннiй лавi.

– Злiзай! – скомандував командир.

Ескадрон спiшився.

– Шаблi наголо! Бiгом марш!

Побiгли солдати, ось уже й бiля ворiт.