Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Іншим разом цiлий день не згадае дiдька; а по вечерi, аби взявся за люльку, так i не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж нiхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – i тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».

– Отаку нестатечну людину надiлив менi Бог за чоловiка! Одначе ж тридцять i одно лiтечко я за ним прожила i добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаiлася.

І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кiнчику язика чортяка раз у раз у нього так i сидить, було; аби роззявив рота, вiн i вилетить; один вилетить, а другий зараз натомiсть сяде…

І вже чого тiльки я не робила, чого i проти тих гаспидiв не чинила! І язик йому хрестила, i свяченою вербою обводила, i маковiiвською водою пiднебiння обмивала – не помогло!.. А молилася скiльки!.. Що свiчок тих попоставила! І отець Лука молебнi служив, i язик йому мирував, i смирну з-пiд плащаницi за зуби йому клав! Овва!.

. Нiчого не брало! Билася я, побивалася, та й «годi» сказала. Дала йому волю: нехай черкае! І не начеркався вiн до самоi домовини. А я, було, чую, та вже нiмую: не поможу, кажу собi на думцi, так нехай моi скорботи сидять у затишку, у мене в душi, щоб люди iх не чули, не бачили».

Зовсiм умиротвореними i нешкiдливими виглядають чорти у вiршi Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортiвський бридж»:

В маленькiй, бiленькiй хатинi сон мрii колише в колисцi дитинi.

По усточках сонних, мов тiнi по сiнi, блукаеться усмiшки брижа.

Лиш сутiнкiв рожi в кiмнатi заклятi кладуться на «завтра» й на «нинi».

Навколо колиски чортiв чотирьох посiдало та грають у бриджа.

І мрiйно, спокiйно i тихо. Лиш день похилився над лихом у вiкнах.

На шибах задзенькали мухи й без руху присiли, побачивши гай.

Нi миша не скрипне. І тиша кладе своi пальцi на очi привiтна.

Бiси грали в карти невпинно.

Дитинi приснився тодi вперше – рай.

Компонуючи цю антологiю, я намагався якнайповнiше представити чортiвську тематику в нашiй лiтературi вiд давнини до сучасностi, а тому, можливо, не все з умiщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давнi нашi письменники рiдко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класикiв, я дозволяв собi цi тексти редагувати, водночас зберiгаючи мовно-стилiстичнi особливостi першодрукiв.