Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Вiн зичить грошi, краде, носить горiвку. Сидить у пустих хатах, болотi, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакостi, але лиш тогди, як його розсердять. Задержуе, однак, загальну i вельми поважну рису: жадобу панування над чоловiком i вельми оригiнальну черту, приписувану його демонiчнiй властi, як: сила людського таланту».

У творах украiнських письменникiв чорт практично уже нiчим не вiдрiзняеться вiд людини: вiн i закохуеться, i страждае, i гуляе, i байдикуе, i навiть допомагае людям.

В окремих творах викликае читацьке спiвчуття i симпатiю. Чорт став бiльше блазнем, нiж пострахом.

Незважаючи на те, чи вiрить хто-небудь у чорта, чи нi, незримо вiн присутнiй завжди i всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортiвня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта i трохи» i т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою i осудженням. Особливо це стосувалося вечiрнього i нiчного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаеш.

Саме тому народ витворив чимало евфемiзмiв, якi замiняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалi сидить; той, що греблi рве; нечистий; куций; рогатий; не при хатi згаданий i т. д.

Герой оповiдання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта i дня прожити не мiг. «Перша вада у мого чоловiка була та, – нарiкала жiнка, – що вiн вельми любив чортiв згадувати: i встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, i за обiдом, i за вечерею без чорта не обiйдеться; повсякчас черкае, на що вже й гiрше: хлiб святий почне, було, рiзати – i тут чорта згадае: «Яка оце чортяка нiж витупила», або: «Чортiв нiж хлiба не бере…» Страх i згадати, як мене вражае, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися отi чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж вiн не тямить, що за чорта добра не буде довiку.

Отак, було, мiркую собi, та й ну його благати: «Антоне! Чоловiче мiй любий! Голубе мiй сизоперий! Покинь ти чортiв! Не займай ти iх, бог з ними!.

. Призначено iм вiд Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собi й живуть i здихають: не наводь ти iх у хату; в нас же в хатi образи на покутi, хрест святий на сволоцi, а ти чортiв сюди пхаеш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна i не цвяшком бита…»

Вiн оце i схаменеться: тихцем любенько погомонить собi в уса та буцiм i послухаеться мене.